"Чому ми? Адже ми також росіяни!" Звіт з села старообрядців в Одеській області.

Старообрядці в храмі. Зображення: Єлєна Калініченко / hromadske

"Я не сприймала росіян за ворогів, вони ж -- наші. Думала, що зайдуть до нас, як у Крим, нічого не будуть руйнувати, нікого не будуть убивати -- ми ж прості люди. І влада потім про все домовиться", -- говорить Тетяна, мешканка Старої Некрасівки в Ізмаїльському районі Одещини.

Це населений пункт розташований на сучасному кордоні між Україною та Румунією, біля Дунаю. В кількох століттях тому його заснували старообрядці з Росії. Протягом багатьох років вони активно оберігали свою культурну ідентичність, навіть викидаючи чашки, з яких пили українці. Нині в селі, де проживає майже три тисячі людей, 70% становлять етнічні росіяни.

"Коли вперше з'явилися російські "шахеди", я була в шоці і подумала: "Господи, чому саме ми? Ми ж також росіяни!" -- ділиться спогадами Міла Антонівна з Старонекрасівки.

Її зять служить у Збройних силах України, як і брат Тетяни, Сергій Козаков. Крім них, у Старій Некрасівці є ще близько ста чоловіків, серед яких чимало росіян-старовірів.

Hromadske поїхало до Старої Некрасівки, щоб з'ясувати, чи змінює війна з росією погляди старообрядців і як їхні давні традиції уживаються із сучасними українськими реаліями.

Замість спойлера наведемо цитату від старонекрасівця Павла Бондарєва: "У часи Радянського Союзу ми відчували себе частиною російської території, адже будь-де, де зведений російський храм, там і російська земля".

Тепер у мене український паспорт, але моя національність — росіянин, хоча це не зазначено в документі. Проте, якщо я одягну вишиванку, це буде нещиро. Хто ж я насправді? Бессарабець? Українець?" — запитує він. І через мить додає: "Ми руські, але не росіяни".

Сергій Заїм та Тетяна Козубовська. Зображення: Єлєна Калініченко / hromadske.

Чи є Україна, а чи існує Бессарабія?

Від Ізмаїла до села всього три кілометри. Сьогодні стара Некрасівка стала центром старостинського округу, який очолює Сергій Заїм.

За інформацією, наданою вчителькою української мови пані Світланою, Сергій Петрович вважався одним з її найталановитіших учнів. Проте, коли спілкується зі мною, він використовує російську мову.

Він розповідає, що є представником гагаузької національності і зайняв свою посаду в 2020 році, коли місцеві жителі активно підтримували партію "За майбутнє". При цьому акцентує на своєму неукраїнському походженні так, наче гагаузи із Ізмаїла не мають статусу громадян України.

"Я міг би вже давно вирушити до Туреччини, адже гагаузька мова має багато спільного з турецькою. Але я залишився тут, щоб навести хоча б невеличкий порядок. Ви вважаєте, що це лише через війну? Ми ще й підтримуємо армію. Щотижня надсилаємо продукти в підрозділи, де служать наші хлопці, а також передали їм 26 джипів", -- ділиться Сергій Заїм.

Плавні заказника "Лунг" у Старій Некрасівці. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Стара Некрасівка давно стала фактичним передмістям Ізмаїла. Більшість її жителів знаходять роботу в райцентрі — на судноремонтному заводі, в зернових терміналах або в порту. Промислове садівництво та виноградарство більше не є справою місцевих мешканців.

"Раніше ми славилися нашими садами. Тепер же традиції поступово зникають. Зовсім нещодавно, коли приїжджав у болгарське село в Бессарабії, можна було почути болгарську мову, скуштувати національну кухню й насолодитися піснями. У гагаузькому селі все було про гагаузів, а у старообрядців – їхні звичаї. Але тепер усі села стали схожими одне на одне, і скрізь панує лише українське", – з сумом зауважує Сергій Петрович.

Павло Бондарєв у власному домі. Зображення: Єлєна Калініченко / hromadske.

Тим часом Павло Бондарєв діє спокійно. Обережно припиняє працювати з соняшниковою макухою, оскільки щойно завершив процес віджиму олії. Хоча він спілкується російською, макуху називає не "жмихом", а саме "макухою", а готовий продукт – "олеєю".

Він демонструє мені старообрядні ікони, створені його дідом, який був священником. Він вчить мене, як правильно хреститися по-старовірськи: великий палець, мізинець та безіменний палець з'єднуються, а середній згинається та притискається до вказівного -- це символізує поклоніння Бога-Сина Богу-Отцю. Він дарує мені свічки, освячені в Єрусалимі, і лагідно називає мене "дочкою".

Ми мирно співіснували тут багато років, у політику не втручалися. Проте за часів Порошенка директорка школи почала демонструвати портрети Бандери та Шухевича перед нашими дітьми.

Ми Львів не заперечуємо, але хочемо, щоб Львів нас не заперечував. "Слава Україні!" -- це для Львова, а не для Одещини. Не може Бессарабія зразу стати українською. Без розуму все робиться -- на руку бісу путіну", -- утовкмачує мені Павло Бондарєв.

Старообрядці заколядували

Хоча офіційною датою заснування Старої Некрасівки вважається 1814 рік, насправді старообрядці почали селитися в цій місцевості значно раніше. Тут мешкали липовани та донські козаки-некрасівці. Сьогодні старовіри села ідентифікують себе як "липовани".

Липованські та некрасівські звичаї переплітаються навіть у найнезначніших деталях. Наприклад, багатьох літніх липованок все ще просять, щоб їх поховали в традиційних російських сарафанах стародавнього стилю. Тим часом, учасниці місцевих художніх колективів до нещодавнього часу виходили на сцену в спідницях та кофтинах, характерних для донського стилю.

"Ми зараз уже в українських національних костюмах виступаємо, і репертуар у нас змінився -- замість російських народних пісень, частівок, співаємо українські та патріотичні твори. Я і план роботи, і звіти пишу українською, і сценарії", -- розповідає завідувачка старонекрасівського клубу Міла Антонівна.

Вона зізнається, що коли їй, етнічній росіянці, доводиться спілкуватися з публікою на заходах у клубі, де переважають росіяни, українською мовою, це викликає в неї певний дискомфорт. Також вона відчуває незручність під час проведення свят старообрядців.

"Наприклад, старообрядці не святкують колядки і щедрівки. Натомість ми активно організовуємо ці традиції — минулого разу зібрали 3000 гривень на підтримку ЗСУ. Сьогодні в Україні Різдво святкують не лише 7 січня, а й 25 грудня. Тож ми колядуємо і щедруємо за новим календарем, а в старообрядській церкві продовжуємо відзначати Різдво за традиційним. Таким чином, у нашому селі тепер є два свята," — говорить Міла Антонівна.

Валентина Сілакова презентує свій театральний наряд, нагадуючи про образи козачок-некрасівок. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Валентина Сілакова теж колись була учасницею сільської самодіяльності -- показує мені свій колишній сценічний костюм та очіпок рожевого кольору.

"Заміжня жінка мусить ховати волосся під очіпок, а вже потім запнути голову хусткою. Під час вінчання у нас наречені досі очіпок під фату надягають. А чоловіки завжди носили білі сорочки навипуск, підперезані поясом із китицями. Костюмів не надягали, до храму в піджаку підійшов -- перед храмом зніми", -- каже Валентина Сілакова.

Після короткої паузи жінка приносить з сусідньої кімнати упаковку, призначену "на смерть", і починає її розгортати.

"Я оздобила свій саван мереживом, щоб він виглядав красиво. Загортати його потрібно так, щоб права частина була зверху. Далі слід обв'язати тіло в савані стрічкою тричі навхрест — і знову так, щоб права стрічка була зверху," — розповідає жінка.

Раніше вона займалася обрядом проводів померлих, а тепер у неї не вистачає сил на це.

"Сьогодні рідко можна зустріти людей, які готують савани та довгі сорочки для похорону. Зазвичай бабусь ховають у сукнях," -- ділиться думкою пані Валентина.

У Старій Некрасівці є лише одна церква – старообрядницька. Вона відкрита для всіх, незалежно від віросповідання, навіть для православних. Однак, якщо людина помирає, її можуть відспівати лише в тому випадку, якщо вона була охрещена за старообрядницьким обрядом. Тому багато місцевих жителів, які не є староверами, у похилому віці вирішують прийняти хрещення у цій церкві.

Липованка йде до храму. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Чоловік — це як символ, що височіє над храмом.

І з весільною церемонією це теж пов'язано: ті, хто не отримали благословення у храмі, не можуть стати на весільний рушник.

У селі існує чимало змішаних шлюбів. Наприклад, у Тетяни Козубовської, працівниці дитячого садка, батько — українець. Альона, продавчиня з місцевого "Фреш маркету", згадує про свого батька, якого вона називає "хохлом". Дочки Валентини Сілакової вийшли заміж за українців. Серед місцевих жителів також є зяті та невістки з Молдови, Румунії, Болгарії, Албанії, Греції і Росії.

Ті, хто перед вінчанням не бажає хреститися в старообрядній церкві, вирушають до храму в Ізмаїлі для укладення шлюбу. А якщо хтось не має наміру хрестити своїх дітей у липован, також обирає Ізмаїл. Проте існують й ті, хто відданий збереженню традицій.

Віктор Сілаєв розповідає, що два роки тому, коли їм обом із дружиною було за 60 літ, вони вирішили обвінчатися. Дружина, нелипованка, перед церковним шлюбом охрестилася по-старообрядськи.

Віктор Сілаєв одружився у віці понад шістдесят років. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Віктор, на відміну від інших липован села, швидко погоджується сфотографуватися. Довгої білої сорочки навипуск у нього не знайшлося -- поясом із китицями він підперезав звичайнісінького светра. То дрібниці. Зате у нього розкішна борода -- уже четвертий рік її не голить, як і належить старообрядцеві.

"Чоловік має бути з бородою, як святі угодники", -- пояснює мені Віктор.

За словами старонекрасівки Ніни Гуслякової, не всі чоловіки-липовани нині носять бороду. Але навіть голені, якщо в них у родині хтось помер, до 40 днів не повинні брати до рук бритву.

"У минулому я працювала вчителькою та секретаркою комсомольської організації в радгоспі. Тоді носила штани і короткі спідниці, а волосся стригла. Але після 40 років до мене прийшла мудрість. Тепер я не стрижу волосся, адже перед Богом важливо бути у своєму природному вигляді. Крім того, жінці слід покривати голову, адже волосся є видимим гріхом," – розповідає мені Ніна Гуслякова.

У 20 років, коли вінчалася приховано від радянської влади, чоловік, за звичаєм, їй кланявся у пояс, а вона йому -- до землі.

"Чоловік у родині подібний до хреста на церкві: він є її головою і несе відповідальність за благополуччя сім'ї. А жінка виконує роль хранительки домашнього вогнища. Вони живуть у взаємній повазі та разом виховують дітей. Наші предки дотримувалися принципів "Завітів Ігната", що сприяло зміцненню родинних зв'язків. Сьогодні ж ми значно віддалилися від цих заповідей. Але чи стало наше життя від цього кращим?" – міркує Ніна Семенівна.

Очерет виступає класичним матеріалом для покриття дахів старовинних хат у Липовій. Автор фото: Єлєна Калініченко / hromadske.

Старослов'янська традиція та молитви за захисників.

Священник старонекрасівської церкви отець Дмитрій не захотів зі мною розмовляти. Мовляв, дуже зайнятий напередодні Дмитрівської поминальної батьківської суботи.

Ми прибули до церкви перед початком служби. Жодна з спідниць, що їх пропонували вірянки, не підійшла мені та моїй фотографині Олені. Олена обгортає свої ноги моїм шарфом, адже джинси не є найкращим вибором для такого місця. А я, стоячи в кутку храму в джинсах, відчуваю на собі холодні погляди присутніх.

Самі липованки у довгих спідницях і хустках, з-під яких над лобом виглядають мереживні очіпки. До речі, хустки під підборіддям вони не зав'язують вузлом, а прищеплюють шпильками, як на картинах із життя московського царства.

За звичаєм, в переддень кожної батьківської суботи старообрядці приносять до церкви смачні випічки — так звані кукушечки, цукерки та кутю. Липованська кутя — це варена пшениця з медом, приготована з рідкою юшкою. Проте, на Різдво липовани не готують кутю. Замість цього, як зазначає Тетяна Козубовська, вони роблять коржі з пісного тіста. Після випікання їх ламають на шматочки, заливають окропом, а потім, розм'якшені, приправляють маком і медом.

Служба у храмі ведеться старослов'янською. І виконуються так звані крюкові співи -- коли мелодія позначається спеціальними гачками замість нот. Чутно й молитви за українських військових.

За словами Ніни Гуслякової, до 2022 року російська старовірська церква підпорядковувалася московській митрополії. Але після початку повномасштабної війни старообрядці в Україні засудили російську агресію. І старовірська церква тепер називається Древлеправославною церквою України. Її очолює архієпископ Київський і всієї України Нікодим.

Старі вулиці Некрасівки. Знімок: Єлєна Калініченко / hromadske

Життя спрощується

У селі майже не лишилося традиційних липованських будинків -- вузьких, з прохідними кімнатами та вбудованими сараями, глухими, без вікон, стінами, очеретяною покрівлею. Тепер ці хати перебудовуються так, щоб кімнати були окремі, вікна великі, щоб усередині -- і водогін, і каналізація, і сучасна побутова техніка.

Валентина Сілакова демонструє знімки своїх онуків на планшеті. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Старонекрасівські липовани не відвертаються від сучасної цивілізації. Валентина Сілакова демонструє мені на своєму планшеті знімки онуків, а її односельці вправно користуються мобільними телефонами та інтернетом. Тепер вони їдять з окремих мисок, замість спільних, як це було раніше. Кількість дітей у сім'ях значно зменшилася, а мова старообрядців змінюється, віддаляючись від традиційної прадідівської.

"У нас раніше, коли, приміром, хотіли запитати, хто був на весіллі, то казали: "Хто ж ди хто?". Оце "ди" було скрізь. Зараз уже ні молоді, ні старі так не говорять. А от у румунських липован це лишилося, вони зараз говорять так, як наші діди говорили", -- каже Валентина Сілакова.

Тетяна Козубовська ділиться своїми секретами приготування традиційної паски старообрядців. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

На думку Тетяни Козубовської, сьогодні дотримуватись стародавніх традицій стало значно легше.

Моя бабуся Агріппіна починала підготовку до Великодня ще з осені. У вересневу пору, коли молоде вино тільки починало грати, вона збирала піну з нього, змішувала її з кукурудзяним борошном і готувала з цієї суміші пряники. Після висушування, навесні, перед святом, вона розчиняла ці пряники у відварі дикого хмелю, щоб на їх основі замішувати тісто для пасок.

"Нині ми або використовуємо магазинні дріжджі для випікання, або купуємо готові паски. І це стосується багатьох аспектів нашого життя. Ми усвідомлюємо, що традиції втрачаються, і багато чого змінилося, навіть недільна школа більше не є обов'язковою для багатьох дітей. Життя йде вперед," – ділиться своїми думками пані Тетяна.

Учителька української мови з Старонекрасівської школи, Світлана Миколаївна. Зображення: Єлєна Калініченко / hromadske.

Вчителька Світлана Миколаївна зауважує, що трансформації в селі особливо помітні в навчальному закладі. У 90-х роках у школі викладали російською, а нині навчання ведеться українською мовою. Учні активно беруть участь у конкурсах з української мови та вільно спілкуються нею.

Для липован, які віками перебували у глухій опозиції до будь-якої влади, українська державність стала серйозною справою з початком повномасштабної війни. Майже до середини XX століття вони взагалі не служили ні в якій армії, а зараз -- йдуть до ЗСУ.

Ми переживаємо війну.

"Мій син виховує троє дітей і мав можливість уникнути війни, але його захопила наша пропаганда. Він розповідав мені про бурятів, які жорстоко поводяться з українцями. Коли прийшла повістка, він заявив, що не має наміру ховатися. Я намагався його переконати: 'Льошо, росіяни наступають, ти росіянин, подумай про це'. Проте вже 3 березня 2022 року він вирушив на фронт. Він казав, що, можливо, когось убив, а може, й ні, адже не стріляв упритул. Можливо, нам варто було ще у 2014 році знайти спільну мову, адже моська не може перемогти слона. Натомість нам запропонували армію, мову та віру, і в результаті отримали війну," -- зітхає Павло Бондарєв.

"Мій брат Сергій мобілізувався водієм ще на Різдво 2023 року. Він стверджував, що не зможе вбивати людей, але нічого не розповідає нам про своє життя. Наша мама з Росії, і її сестра досі там живе. Вона телефонує, запитує про Сергія, але ми лише обговорюємо побутові справи", – ділиться Тетяна зі Старонекрасівки. Разом з чоловіком Іваном вони вивісили український прапор над своїм домом.

Цікаво, але у селі не так вже й багато прапорів. Мешканці Старонекрасівки не дуже прагнуть обговорювати тему війни та "політичні питання". Зокрема, це пов'язано з тим, що священик не надав свого благословення для таких розмов.

Дехто розповідав, як їхній син чи зять брав участь у бойових діях на Зміїному, але вже через кілька годин телефонували з проханням не згадувати про своїх близьких. Ветерани, що повернулися з полону, також надавали перевагу уникати спілкування. Іноді люди з Липової тихенько погрожували старості кулаком, мовляв, навіщо впустив журналістку...

"Липовани справді якісь трохи... стримані, -- ділиться вчителька Світлана Миколаївна. -- Памʼятаю, на початку війни я ходила по дворах підписувати петицію про закриття неба над Україною. Стукаю до людей, а вони мені крізь двері відповідають, що не хочуть нічого підписувати. Але от я запрошувала ветеранів виступати перед учнями -- вони погоджувалися. Цікаво, що деякі старообрядці після фронту переходять на українську мову, і їхні родини теж".

Андрій Анохін став першим жителем Старонекрасівки, який загинув від рук російських військових у війні. Зображення: Єлєна Калініченко / hromadske.

На Алеї Слави в Старій Некрасівці спочивають двоє героїв — Андрій Анохін і Віктор Потапов.

"Існує ще одна жертва, але його тіло досі залишається на захопленій території," -- зазначає Сергій Заїм.

У Старій Некрасівці вже давно "шахеди" стали звичним джерелом занепокоєння. Збиті російські дрони нерідко приземляються у дунайських плавнях місцевого резервату "Лунг", де їх вилучають за допомогою спеціальних болотоходів.

Так на сільському кладовищі з'явилася могила 15-річного Ярослава Краснобаєва. У липні 2024 року хлопець дістав із каналу в плавнях уламок "шахеда" з нерозірваною бомбою. Приволік додому, хотів розібрати -- і згорів за лічені секунди... Тепер над ним, як і над загиблими на фронті, -- восьмиконечний липованський хрест.

Матеріал підготовлено завдяки сприянню "Медіамережі".