Вижити всупереч всім труднощам. Сюжет про родину з Чорнобаївки | UACRISIS.ORG

Україна дедалі рідше трапляється на сторінках міжнародних медіа. Протягом років колоніальної війни, яку веде Росія, світ, здається, звик до її звірств. Проте агресія триває, і мільйони людей щоденно стикаються з необхідністю виживати - чи то під окупацією росіян, чи під їхніми бомбами. На початку повномасштабної війни село Чорнобаївка в Херсонській області стало відомим на весь світ: українські сили неодноразово знищували скупчення ворожих військових та техніки. Однак, незважаючи на цю грізну репутацію, місцеві жителі залишаються звичайними людьми, яких окупанти не відпускають у спокій навіть після звільнення цієї території. Досліджуйте історію родини, яка, незважаючи на смертельну загрозу, залишається вдома і вірить у перемогу свободи і справедливості над тиранією та обманом.

Повномасштабна війна застала родину Кононенків – 66-річну Ірину та 68-річного Олександра – у їхньому рідному селищі Чорнобаївка, що на околицях Херсона. Як і мільйони інших українців, жінка прокинулася 24 лютого від гучного вибуху, що пролунав неподалік. Від сили ударної хвилі двері в гаражі та в домі раптово відкрилися. Ірина відчула сильний страх, і її серце завмерло від болю. Проте підтримки не було нікого — чоловіка нещодавно госпіталізували, а дорослі діти жили окремо. Одягнувши куртку поверх нічної сорочки, жінка вибігла на вулицю. Чорний дим підіймався над аеропортом на краю Чорнобаївки, і душу охопила тривога. Сусіди тихо повторювали: "Війна почалася".

Херсонська область миттєво зрозуміла, що відбувається. Від гуркоту російської важкої військової техніки затремтіла дорога, яка розділяє Чорнобаївку на дві частини. Колони ворожих танків, БТРів та вантажівок здавалися нескінченними. Вдень і вночі лунав гул... Частина техніки заїжджала в аеропорт, в той час як решта продовжувала рух у бік Миколаєва.

Олександр не встиг отримати лікування для свого хворого серця. Як і багато інших пацієнтів лікарні, він повернувся додому, позбавлений будь-яких сподівань на медичну допомогу.

На наступний день, 25 лютого, в повітрі почали лунати гучні вибухи. У нічний час у домі Кононенків всі вікна разом із рамами раптово вибухнули. Світло миттєво зникло. Сила удару була настільки потужною, що подружжю здавалося, наче їхній дім ось-ось завалиться. В ту ніч дув сильний вітер, і без вікон у домі швидко стало холодно.

День почався із пошуків плівки, якою можна було б закрити діри. Чоловік згадав про старі дерев'яні вікна, які були до ремонту. Поставили їх. Відтак почали готувати підвал до пе­ребування там під час обстрілів. Хоча він тісний, холодний і вогкий, але на весь час війни став для них, їхніх друзів і сусідів порятунком від майже щоденних обстрілів.

Чорнобаївка стала відомою на весь світ. Російські війська перевозили на аеродром військову техніку з лівобережної частини Дніпра, а українські захисники знищували її разом із самими окупантами майже тридцять разів, а можливо, й більше. Місцеві жителі з Чорнобаївки повідомляли українських військових про скупчення техніки та боєприпасів. Цього "добра" було вкрай багато, тож українські сили завдавали ударів безперервно. Коли все це вибухало, над селом здіймалися чорні "гриби". У повітрі панував гучний шум — ревіння, свист, писк, а сигнальні ракети розліталися в небі різними кольорами.

"Це тривало безперервно годинами — росіяни привезли сюди неймовірну кількість зброї, щоб знищити нас... Ми ледве витримували цей час у підвалах," — діляться спогадами Кононенки.

У перші дні селяни чули постріли десь у степах та в районі аеропорту. Ворожа техніка моталася в Херсон і назад. Потім вони зайняли ферму -- поставили там свою ППО. Окопалися.

Щодня в повітрі лунав звук вибухів. Можливо, це були навчальні стрільби російських військових. Чорнобаївка їх не цікавила — їхні цілі були в Миколаєві. Пізніше, коли українські сили почали завдавати ударів, вороги влаштовували провокації: запускали ракети з аеропорту вгору, на село, а потім самі ж їх збивали, коли ті пролетали над домами. Частини ракет — "градів" — падали на подвір'я та дахи. Одна з них влучила в хату сусідки Кононенків, а інші сусіди також постраждали. Олександр і Ірина не могли бачити, звідки їх атакували — їм потрібно було швидко бігти в укриття. Якось Ірина встигла сховатися в підвалі, а чоловік залишився на дворі і намагався добігти до гаража. Коли він вже підійшов до гаража, зрозумів, що там стоїть автомобіль, заправлений газом. Він швидко зачинив ворота, сподіваючись, що це хоч трохи затримає уламки у разі вибуху. Лише встиг відійти, як в ту ж мить на це місце вдарила касетна ракета. Чоловік впав на землю, а осколки розлетілися в усі боки. В кожній касеті безліч маленьких кульок вибухали з неймовірною швидкістю і силою. Спершу вибух стався над їхнім будинком, потім у сусідів на городі, а згодом вже й по вулиці. Було жахливо спостерігати, як ракети влучали в дахи сусідніх будівель, пробиваючи стелі та стіни.

Чоловік чудом не отримав поранень. Ірина практично втратила слух на одне вухо. Коли обстріл нарешті втих, сусідка закричала: "Допоможіть, мій будинок зруйнований!" Сім'я Кононенків вибігла на вулицю, де інший сусід вигукував: "Газова труба пошкоджена, газ витікає!" Олександр миттєво кинувся в гараж, схопив необхідні інструменти і поспішив до сусідки, щоб закрити газовий кран. Він встиг в останній момент.

Від того обстрілу постраждав і дім Кононенків: дах посі­кло осколками, перетворило на решето. Край даху пошкодило суттєво -- його там уже практично не зосталося. Олександр ледве встиг залатати шматком старого лінолеуму дірку як почалася злива.

Одного разу чоловік став свідком вибуху ракети. Це сталося небезпечнo близько, фактично над його головою. Він замер на місці, не здатний зробити жодного кроку. Наче спрацював якийсь потужний психологічний механізм: в той момент виникло бажання втекти, сховатися, але ноги залишалися нерухомими. Для того, щоб відриватися від землі, потрібна була величезна сила волі.

Чорнобаївка знову і знову стає мішенню для російських обстрілів, які тривають і зараз. Це неабияке випробування, адже відпочити практично неможливо, особливо вночі. "Не знаєш, чи спати, чи ні, адже щойно настає вечір, як починаються атаки. Це близько, гучно і жахливо. Ми вже забули, що таке спати у нічній сорочці чи піжамі, адже лягаємо спати у верхньому одязі, готові в будь-який момент сховатися в підвал. Вдень намагаємось трохи відпочити, але й тут потрібно бути готовими до обстрілів", -- ділиться своїми переживаннями Ірина.

Із самого початку війни до Кононенків сусіди почали сходитися на ночівлю. Комусь було страшно залишатись у своїх будинках, а в когось хати були зруйновані чи суттєво пошко­джені. Не у всіх були придатні для перебу­вання підвали. Приходили як пенсіонери, так і молода жінка з дитиною -- школяр­кою. Те дитя кричало криком, дуже бояло­ся вибухів, ледве заспокоювали.

На околицях Чорнобаївки російські військові активно створювали укріплення. Там же було організовано крематорій. Протягом певного часу щодня в повітрі відчувався запах спалених людських тіл. Місцеві жителі стверджували, що там спалювали тіла своїх вояків, аби не транспортувати їх додому. Можливо, там також знищували тіла місцевих жителів, адже багато людей зникло без сліду, і досі не всіх вдалося знайти.

Ірина та Олександр спочатку відчували великий страх, виходячи на вулицю, адже ніколи не можна було передбачити, чим завершиться навіть звичайний похід до магазину за хлібом. Вони побоювалися натрапити на російських солдатів. "Знаю людей, які загинули лише за те, що йшли вулицею, навіть якщо це було поза комендантською годиною. А вийти під час комендантської години, що починалася о 17:00, — це, фактично, приректи себе на смерть. Один хлопець вийшов вигуляти собаку ввечері, і його застрелили прямо біля дому. Зрозуміти, що відбувається в умах російських військових, неможливо. Загалом росіяни в Чорнобаївці виглядали спокійними, але ввечері виходити на вулицю було небезпечно — вони пиячили, блукали містом і стріляли по парканах", — ділиться Ірина.

Одного разу, коли вона поспішала вулицею, перед нею раптово з’явився ворожий танк, що націлив на неї своє дуло. Жінка, злякавшись, запитала, чи може пройти. Молодий бурят відповів: "Так, проходьте, ми вас охороняємо". Вона продовжила свій шлях за хлібом, намагаючись заспокоїтись. В інший раз, коли працювала на свіжому повітрі, почався обстріл, і їй ледь вдалося знайти укриття. Враз мимо неї пролетіла куля — зовсім близько, але обійшлося лише переляком. Якось, готуючись до роботи, почула шипіння ракети, а уламки почали падати на дах. Пізніше вона дізналася, що снаряд влучив у місцевий ринок, поранивши продавчиню та декількох покупців — загалом дев'ять осіб. Ще раз постраждала сусідня вулиця, де молодій жінці відірвало руку й ногу. І таке траплялося майже щодня...

Зимою 2023 року в самому серці села Ірина стала свідком жорстокого обстрілу. Три рази. Небо затягнуло дощем. "Снаряди падали так, що гілки ялин літали навколо. Ми з іншими людьми впали на мокрий, брудний асфальт і притиснулися до землі. Здавалося, що небезпека була так близько, що ми вже прощалися з життям. Але потім ми піднялися і кинулися в біг, а вибухи знову лунали, змушуючи нас знову падати в калюжі... Від пережитого тіло трясло, а сил вистачало лише на те, щоб залишитися на місці. Це справжнє диво, що тоді ніхто не постраждав і не загинув. Проте багато мирних людей зазнали втрат під час таких атак. На один будинок впала ракета, чоловіка вбило прямо в ліжку, а його дружина, яка в той момент була в іншому місці, залишилася живою. Інший молодий чоловік вийшов на вулицю, щоб покурити, і загинув миттєво. Ще хтось сховався у ванній, але саме туди й влучило. В селах, мабуть, не одна і не дві сотні будинків постраждали. Дехто з них розвалився, інші згоріли чи серйозно пошкоджені — потрібен новий дах, стіни... І наш дім також не минула біда. Дах вигорів повністю, ледве змогли загасити. Тепер нам потрібно не лише нове покриття, а й відновлення всієї конструкції, що тримається на честі. У вітряну погоду ми лише молимося, щоб усе це не зруйнувалося..." — жінка ледве стримує сльози.

Життя під окупацією стало справжнім випробуванням не лише через постійну загрозу, але й через гуманітарну катастрофу. "З самого початку війни в нашому селі з'явилося безліч російських військових. Вони безпосередньо пересувалися по вулицях на танках, грабуючи продуктові магазини. Супермаркет "АТБ" був розграбований, і протягом тижня вони вивозили звідти всі запаси. Загалом, окупанти грабували без жодних обмежень. Навіть приватні домівки не залишилися без уваги — їх обчищали до останньої дрібниці. Вони не мали жодного сорому і не зупинялися ні перед чим," — розповідають Кононенки. У селі залишився лише один магазин, де можна було придбати хліб. Черги до нього були настільки довгі, що доводилося стояти півдня, щоб отримати хоча б щось. В одні руки дозволяли взяти не більше двох буханців. А щоб спекти хліб самостійно, потрібні були дріжджі, які також було неможливо знайти в продажу.

Ціни на всі товари та побутові продукти різко підскочили, а деякі з них просто зникли з магазинних полиць. Спочатку оплату можна було здійснювати карткою або готівкою, поки ще працював інтернет, але згодом залишилася лише можливість розрахунку готівкою. Окупантами стали активно впроваджувати російські рублі, видавати російські паспорти та закликати місцевих жителів отримувати пенсії в рублях. Сім'я Кононенків одразу відмовилася від цього. Проте з часом, як і багато інших, вони опинилися в безвихідному становищі: українські гроші закінчилися, готівки не стало, банкомати перестали працювати, і зрештою, їм довелося погодитися на російську пенсію. Молодь взагалі залишилась без фінансів і могла виживати лише за рахунок пенсіонерів, якщо такі були в їхніх родинах.

Весь літній період, перебуваючи під окупацією, Ірина займалася консервуванням овочів, фруктів та ягід, які виростила на своєму городі або купила. Разом із чоловіком вони намагалися зібрати хоча б якісь запаси, адже ніхто не знав, як довго їм доведеться жити під загрозою російських танків, чи зможуть вони купувати продукти і чи самі продукти будуть доступні. Українська гуманітарна допомога не доходила через перешкоди, встановлені окупантами. Натомість, росіяни почали роздавати свою гуманітарну допомогу. Проте мешканці Чорнобаївки продемонстрували свою силу духу. Коли Ірина стояла в черзі за хлібом біля магазину, росіяни привезли гречку та олію і почали запрошувати людей. Але ніхто не відгукнувся. Врешті-решт, вони викинули свої продукти на землю і поїхали. Чорнобаївці ж, у відповідь, висипали гречку з мішків, залили її олією й підпалили. Усі мовчки спостерігали, як горять російські дарунки.

Восени окупанти організували так званий референдум про приєднання Херсонщини до Росії. Військові, озброєні автоматами, ходили по домівках жителів, збираючи підписи. Таким чином, мешканці Чорнобаївки були змушені висловлювати свою "незалежну думку" під загрозою зброї. Це була справжня паніка. "Однак ми з чоловіком чітко заявили: 'проти'. З тривогою в душі чекали на реакцію наших непрошених гостей. Вони уважно подивилися на нас, записали наші прізвища у якийсь список і сердито пішли. Ми декілька днів жили в страху, що за нами повернуться і заберуть в свою катівню. На щастя, цього не сталося. Але згодом вони прийшли з обшуком з іншої причини — їм була потрібна наша донька. Чому — ніхто не пояснив. Не знайшовши її (вона не жила з нами), пригрозили, що знайдуть її де б вона не була. Ох, як ми тоді схвилювалися..." — згадує Ірина.

Протягом трьох років війни подружжя постійно опиняється в небезпеці. Вони не бажають залишати свою домівку, адже тут їхнє життя: рідні, господарство, близькі друзі та робота. Тож вони продовжують жити в будинку, який став свідком руйнівних подій. Уламки пробилися в стіни, а кулі пронеслися крізь ворота... Конфлікт не вщухає.

11 листопада 2022 року українці знову завоювали Херсон. Бої продовжувалися в сусідньому селі Киселівка. Російські війська усвідомлювали, що українська армія просувається вперед, і почали залишати позиції. Мешканці Чорнобаєвки дізналися про деокупацію, коли почули мелодію гімну України. Вони одразу вибігли на вулицю, не стримуючи сліз, зривали квіти, які ще цвіли в садах, несли їжу, чай, домашні заготовки, обіймали один одного, дякували, і всі, чоловіки й жінки, плакали від радості...

Деокупація принесла полегшення, люди змогли видихнути. Хоча труднощі на тому не припинилися. Росіяни знищи­ли комунікації. Щойно комунальники відремонтують -- загарбники відразу знову переб'ють. "Ми два місяці не мали елек­троенергії, а з тим і води, були проблеми зі зв'язком. Ми приходили до сільської ради, щоб там підзарядити телефони, подзвонити звідти рідним, узяти воду. Але найстрашніше -- це обстріли, які те­пер велися росіянами з лівого берега Дніпра по са­мому Херсону та Чорнобаївці. Який цинізм -- увійшовши в Херсон, вони казали, що ми їм браття, вони тут, щоби "нас захищати", а коли втратили місто, то почали його і нас разом із ним нещадно знищувати. Щодня! І не тільки з "градів" та мінометів, а й забороненими фосфорни­ми бомбами, від яких усе довкола горить", -- пояснює Олександр Кононенко.

Відпочити неможливо. Як і багато інших мешканців села, Ірина та Олександр щоранку прокидаються, не маючи уявлення, що чекає на них протягом дня. Вони позбавлені сну і спокою. "За час окупації та після пережитих обстрілів ми, здається, стали старшими на десять років. Ми так багато плакали і страждали, що в нашому житті не було нічого подібного..." – говорить Ірина.

Однак жінка утирає сльози і знову йде плести маскувальні сітки. До того вже понад пів року через день пече по 200 пиріжків -- підгодовує українських військових. Молиться, допомагає іншим, як і її чоловік, та вірить у те, що все ж ми зможемо вигнати з нашої землі цього підступного і жорстокого ворога.