Мороз аналізує, чого не вистачає у Плані перемоги Зеленського | Еспресо

Президент Зеленський: "Наша перемога залежить від партнерів". А що залежить від України?

Ідея з планом Перемоги, незважаючи на всі свої позитивні аспекти, виглядає дещо незвично. Ми прагнемо здолати жорстокого противника, який перевершує нас як у чисельності, так і у військовому оснащенні, але при цьому заздалегідь ділимося з усіма деталями нашої стратегії. Це досить сміливий підхід.

План перемоги Володимира Зеленського викликає безліч запитань. І ці запитання стосуються не лише ворога та наших партнерів, але й самого змісту плану.

Ні, з нашим супротивником не відбулося нічого нового. Це все та жорстока нацистська велич, яка так і виривається з нього, що є майже закономірним для метрополії, що намагається всіма силами утримати колись захоплені території та зберегти себе в статусі імперії. І навіть та дикість, з якою він діє, є цілком характерною рисою його ментальності.

Дивно спостерігати за поведінкою партнерів, які, здавалося б, щиро прагнуть надати допомогу, але реалізують це у спосіб, який вважають правильним. Іноді їх дії суперечать заявленим намірам. Вони усвідомлюють, що переконати Росію неможливо, адже у неї є своя жорстока реальність та викривлена логіка. Тому єдиний спосіб домогтися змін – це примусити її прийняти певні норми через силу. Це може звучати страшно для деяких, але для цього необхідно просто перемогти.

Німецький Рамштайн, на який було скликано лідерів вільного світу і який 12 жовтня мав стати лігвом орлів і борців за свободу й справедливість, став курятником для переляканих общипаних курчат. Ніякої логіки й серйозних підстав лідери Вільного світу відмовити Україні не мали, що доводять і подальші події. Але й цього разу не змогли ухвалити серйозного рішення щодо залучення України до НАТО, яке б одразу радикально змінило б геополітичну ситуацію на Європейському континенті.

Досліджуйте також: Основні аспекти втілення плану Перемоги – у Банковій.

Президент України тільки-но почав свою виступ у парламенті, де озвучив стратегічний план для досягнення перемоги, як американські представники Білого Дому оголосили, що Україна не може розраховувати на вступ до НАТО в найближчому майбутньому. Крім того, адміністрація США поки що не готова надати дозвіл на застосування далекобійних ракет проти цілей на території Росії...

Отже, основа Вовиного плану була миттєво знищена новою хвилею старечого страху. Це було справжнім ударом нижче пояса. І не лише для українців, а й для нього самого.

Отож, американські демократи не зрозуміли й не усвідомили, що нині свій бляклий і невиразний рейтинг вони мали можливість підняти коштом рішучої допомоги країні, яка страждає від агресора і всіма силами тягнеться до свободи. І стати рятівниками й стражами справедливості. Але вони чомусь цим шансом не скористалися. Не той масштаб особистостей зібрала нині історія докупи.

Камала Гарріс, яка претендує на президентську посаду від демократів, можливо, і не належить до категорії надто невпевнених або боязких лідерів, проте вона запізнилася з участю в президентських перегонах, і, ймовірно, не має достатньо часу для всебічного спілкування з громадянами. До того ж, несподівано з'ясувалося, що навіть команда Байдена ставить їй підніжки.

Тому має трапитися диво, щоб вона перемогла за катастрофічного браку часу й без надійної партійної підтримки. Але шанс усе ж вона має: надто одіозний у неї супротивник і можна сподіватися, що в останню хвилину американський виборець, який нині віддає перевагу екстравагантності, ізоляціонізму й невиправданому радикалізму Трампа, поверне голову до розумної, добре освіченої й толерантної Гарріс.

Читайте також: Партнери за нас не переможуть

Найдивніше, що ми в такий драматичний для країни час для чогось вигадуємо план Перемоги, де виписуємо зобов'язання для всього світу, як нас рятувати. І страшенно ображаємося, що нас так недостатньо ефективно рятують. І разом із тим, у плані Перемоги, який доцільніше було б назвати Планом досягнення миру, немає жодного пункту, виконання якого залежить від нас і може суттєво підняти ефективність як наших державних інститутів, так і ефективність економіки, армії.

Незважаючи на зміни, функції президента та Кабінету Міністрів залишаються плутаними, і в питаннях прийняття та виконання державних рішень жодна конкретна особа не несе персональної відповідальності. Кожен міністр має десяток заступників, призначених не прем'єр-міністром, а безликим Кабміном. Ці заступники, часто делеговані різними політичними партіями, зазвичай тягнуть у різні сторони, що віддаляє їх від міністра, який відповідає за результати діяльності.

Можливо, у нас із корупцією справи йдуть добре, адже щодня затримують високопрофільних злочинців. Але потім їх випускають на свободу. Чи, можливо, є люди, які відбувають покарання за мільярдні злочини, скоєні під час війни?

Чи можна вважати, що система оплати праці в нашій країні адекватно адаптована до умов війни? Які доходи отримують судді та прокурори, як ключові фігури в демократичному устрої держави? Який розмір їхніх пенсій? Чи справедливо, що їхні зарплати коливаються від 300 до 500 тисяч гривень на місяць, у той час як звичайний громадянин, який все життя працював на заводі чи в полі, отримує всього 3-5 тисяч? Чи це дійсно є справедливим?

Чи є доцільним включати в бюджет на 2025 рік збільшення фінансування для Верховної Ради на 26%, Кабінету Міністрів та Офісу Президента на 20%, прокурорів на 25%, Бюро економічної безпеки на 75%, суддів на 10%, податківців на 10% та митників на 16%? Це виглядає абсурдно і нерозумно в умовах війни підвищувати зарплати тим категоріям, які цього не потребують, отримуючи вже зараз від 100 до 500 тисяч гривень на місяць.

Ознайомтеся також з: Що залишилося поза увагою в Стратегії успіху Зеленського.

Президент Зеленський правильно порушує питання на міжнародному рівні щодо поновлення справедливості, зруйнованої брутальними росіянами. Але чому він цю несправедливість не бачить на кожному кроці у своїй країні? Може, звідси треба було б починати? І чому не ставить питання щодо подолання соціального дисбалансу? Це все його влаштовує?

Проте, здається, якби він зосередив свої зусилля на країні і в першу чергу визначив би основні пункти мирного плану, зокрема наведення базового порядку, це могло б запобігти необхідності примусово залучати людей до захисту багатств, які були здобуті важкою працею. На завершення третього року війни далеко не всі молоді люди, які повинні захищати свою Батьківщину, залишилися з чистими та активними мотивами патріотизму.

Формуючи і підтримуючи несправедливу державу, наша політична еліта та представлена нею влада вжили всіх заходів, щоб викликати у народу неприязнь та недовіру до тих, хто безперервно його експлуатує.

А тепер вони ще й прагнуть, щоб ці молоді чоловіки не лише безмовно зносили всі ці незручності, а й ішли на війну, готові віддати свої життя. То чому б їм самим не відправити своїх дітей на фронт?

Тож до цього плану миру й справедливості треба було б дещо додати. Чи не так, пане президенте?

Витік інформації.

Про автора. Віктор Мороз – український журналіст та аналітик.