Вшанування через мистецький погляд: Одеський приклад

Зображення: Марія Гончар, штучний інтелект. Чому уява має значення

З березня по липень 2024 року платформа культури пам'яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" спільно з ГО "Музей сучасного мистецтва" втілили проєкт під назвою "Лабораторія практик меморіалізації".

Це освітньо-дослідницький проект, спрямований на вивчення мови пам'яті російсько-українського конфлікту, який складався з двох етапів. Теоретичний етап включав аналіз національного та світового досвіду меморіалізації та колективні обговорення завдань, згруповані за інтересами учасників. Кураторки Оксана Довгополова, Катерина Семенюк, Ольга Балашова та Юлія Гнат ставили за мету залучити до проекту різнопланових фахівців у сфері пам'яті: митців, архітекторів, музейних працівників, викладачів, дослідників та громадських активістів.

Знімок: Руслан Сингаєвський. Юлія Гнат, Оксана Довгополова, Ольга Балашова та Катерина Семенюк під час презентації проєктів Лабораторії практик меморіалізації у Києві, 20 липня 2024 року.

На віртуальних лекціях разом із Ларисою Денисенко, Наталією Кривдою, Антоном Лягушею, Ганною Бондар, Ганною Глю, Гнатом Забродським і Максимом Рохманійком вони детально розглянули принципи роботи з колективною травмою в суспільному просторі, етичні межі зображення жертв, комеморативні жести в комерційному контексті, а також міжнародний і український досвід організації конкурсів на створення меморіалів.

Практикум включав експедиції на місця вшанування пам'яті про події російсько-української війни для створення ідей меморіальних проєктів - в Мощуні, Чернігові, Харкові та Одесі. Критерій вибору простий - окрім "різноманіття" воєнного досвіду ці міста чітко артикулюють запит на меморіалізацію.

Безперечно, під час воркшопів і в спеціалізованих чатах розпалювалися палкі дискусії, і не завжди вдавалося досягти згоди щодо переосмислення наявних меморіальних просторів. Тим не менше, на виході Лабораторія отримала 25 ідей різного рівня оригінальності, оскільки учасники і учасниці не мали обмежень у форматах. З огляду на загальний контекст екзистенційної невизначеності, тимчасовість все ж таки проникала в запропоновані концепції, наприклад, візія меморіалу як дії людей, а не фізичного об'єкту.

На мій погляд, це і є основне - залучення митців, чиє бачення обіцяє унікальність і концептуальну глибину, що дозволяє заглянути у вічність, а не створювати несмак некрополів, автори яких не можуть позбутися схильності до імперської гігантоманії. Залишати такий спадок майбутнім поколінням означає прирікати їх на безкінечну низку ресентиментів.

Особисто я невпинно просуваю новий підхід до комеморації ще з часів конкурсу проєктів меморіалів пам'яті жертв трьох голодоморів у Мелітополі (2021). П'ять фінальних пропозицій від запрошених сучасних митців яскраво продемонстрували народження інноваційних практик пам'ятання в суспільстві – через створення затишних громадських просторів з потужною комеморативною складовою, вираженою засобами мистецтва. Проєкт-переможець планували реалізувати восени 2022 року, але війна все призупинила.

З мого власного досвіду участі у розробці концепції для архітектурного конкурсу на проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці І. Мечникова у Львові, я бачу, як бракує сміливих мистецьких втручань у традиційні архітектурні рішення. Відмінні просторові візії часто втрачають свою виразність через відсутність акцентних елементів, які могли б підняти їх до рівня світових рейтингів найкращих військових меморіалів. Простими словами, прагнення догодити "регіональним особливостям" та конвенційному мисленню призводить до створення одноманітних проєктів. Уява дійсно має значення.

Підкреслю, що це не про перетягування ковдри у бік "креативників", оскільки вони тісно співпрацювали з експертним середовищем. Важливою умовою була чутливість до потреб місцевих громад. Як зазначає Оксана Довгополова, "ми не можемо спілкуватися мовою "білого кубу" або просто художнього проєкту, створеного для музею. Ми почуваємося комфортно у своїй бульбашці, але коли мова йде про меморіалізацію, ми повинні виходити за її межі. Звісно, за півроку ми не створимо нову мову, але можемо продемонструвати, як це робиться, і запропонувати те, що ми напрацювали".

Світлина: Наталія Довбиш, Одеса, 2024 рік.

Юлія Гнат зазначила, що "меморіали - це не просто об'єкти в фізичному просторі, а наше колективне відчуття солідарності та спільного болю, так само як і спільної гордості. Розмова також є своєрідним меморіальним актом. Виникла спільнота пам'яті, спільнота пошуку. На жаль, ця спільнота вже зазнала втрат - учасниця лабораторії, парамедикиня "Госпітальєрів" Ірина Цибух загинула 29 травня. У цей момент ми усвідомили, що все, що ми робимо, це певним чином присвята людині, яка вважала за необхідне шукати нові способи меморіалізації".

Лабораторія, до речі, не виникла на порожньому місці. У рамках проєкту "Культура пам'яті в повоєнній Україні" команда здійснила соціологічне дослідження під назвою "Культура пам'яті: потреби та особливості сприйняття". Результати виявилися вельми переконливими: одним із найзатребуваніших запитів і водночас викликів є пошук відповідної мови пам'яті, яка дозволить нам говорити про наше минуле з усією його багатоманітністю.

У розділі "Рекомендації" є одна, яка абсолютно резонує: внести зміни до чинного Порядку проведення архітектурних та містобудівних конкурсів. Ці зміни мають включати залучення до складу журі не тільки спеціалістів у сфері містобудування та архітектури, але й представників громадськості та експертів, таких як історики, реставратори пам'яток та члени спільнот, пов'язаних із тематикою меморіалу. Також рекомендується усунути норму щодо організації громадських обговорень Національною спілкою архітекторів, оскільки цей підхід є застарілим і формальним.

Алея слави в Одесі - (без)сенсове переосмислення?

Цей провокативний підзаголовок виник завдяки грі слів від Майї Дімерлі, керівниці офісу Мережі креативних міст "Одеса - місто літератури ЮНЕСКО". Гадаю, для неї імпульсом став результат масового перейменування вулиць в Одесі в рамках деколонізації топонімії, що створило окрему складну ситуацію, в якій заплуталися навіть відносно притомні люди. Переосмислення не завжди співпадає з власними (переважно ностальгічними) уподобаннями, але я вірю, що це незворотний процес звільнення публічних просторів від імперської спадщини. Хоча я теж в ідеалі підтримую більш витончені підходи, війна показала їхню неможливість.

Що варто знати про Алею Слави?

Після того як у 1941 році Одесу захопили румунські війська, тут було поховано румунських офіцерів, які загинули внаслідок теракту. У будівлі НКВС на вулиці Маразліївській (тоді відомій як вулиця Енгельса), вони розмістили комендатуру та штаб 10-ї піхотної дивізії, не знаючи, що сапери Червоної Армії ще до здачі міста встановили в стіну радіокеровану міну. У відповідь на цей теракт окупанти стратили від 5 до 10 тисяч заручників, серед яких було багато євреїв.

Радянська влада "прибрала" прах похованих румунів, замінивши їх місця поховання власними героями. У 1957 році було оголошено конкурс на створення нового меморіалу, перемогу в якому здобули одеські архітектори Генріх Топуз і П. Томілін. Разом з ними працював скульптор Михайло Нарузецький. Так, 9 травня 1960 року з'явився 21-метровий Пам'ятник Невідомому матросу, виготовлений з червоного граніту.

Світлина: Pedro J Pacheco. Монумент невідомому моряку

Чотири барельєфи на обеліску зафіксували чотири героїчні періоди в історії Одеси: оборона міста у ході Кримської війни у квітні 1854 р.; повстання на броненосці "Потьомкін" у 1905 р.; Січневе озброєне повстання 1918 р. та Григорівський десант 1941 р.

У 1964 році відбулося відкриття Алеї Слави, що стало першою спробою "переосмислення" цього меморіального комплексу.

Фото: rest.guru.ua

Наступна важлива зміна відбулася у 2018 році, коли активісти з організації "С14" зафарбували червоною фарбою назви міст-героїв Росії і нанесли нові написи - назви місць бойових дій в зоні АТО/ООС. Так, замість "москва" з'явився напис "ДАП", замість "Новоросійськ" - "Дебальцеве", а замість "Мурманськ" - "Іловайськ" та інші.

Знімок: СБ Сергій Мазур

Й свіже: торік назву "москва" та інші російські міста закрили чорними пакетами, а потім прибрали взагалі їхні назви, зате з'явилася табличка "Місто-герой Херсон".

Сьогодні необхідно з'ясувати, яке справжнє значення має цей меморіал для України?

Тому не можу проігнорувати сильні мистецькі висловлювання, що базуються на переосмисленні. В Одесі творили: Марія Гончар, Наталя Лісова, Роман Михайлов, Неля Мороз, Катерина Покора, Даша Подольцева та Сергій Дяченко.

Митці та архітектори зіткнулися з надзвичайно важким меморіальним спадком, адже пам'ятні місця міста переважно пов'язані з подіями Другої світової війни. Така ревізія є надзвичайно повчальною - вона допомагає подолати як власне невігластво, так і зовнішні упередження. Звісно, цей процес породжує нові сумніви та питання, адже він є тривалим і не завершується з діяльністю Лабораторії. Організатори прагнуть реалізувати найкращі ідеї, тому найцікавіше ще попереду.

Світлина: Руслан Сингаєвський Сергій Дяченко: нові горизонти архітектурної досконалості

Розпочнемо з пропозиції історика архітектури та музейного фахівця Сергія Дяченка з Херсона. Він вважає, що архітектурна концепція меморіалу складається з символічних елементів, які не мають асоціацій з радянським періодом, а є частиною світової спадщини, яка формувалася протягом щонайменше трьох тисячоліть. Таким чином, нашою задачею є не робота з формою, яка майже досконала, а з тими сенсами, що наповнюють меморіал у цілому.

На думку Дяченко, без живої дії культу сам предмет культу перетворюється на об'єкт культурної спадщини і не більше, точно так, як вавилонські зіккурати чи єгипетські піраміди, чи Римський форум. Однак з одеським меморіалом це не зовсім так: "Дійсно, він має бездоганно розрахований емоційний вплив на людину, використовує просту архітектурно-монументальну азбуку, як от єгипетський обеліск, "соборне" коло, вічний вогонь, алею мертвих, які мають бути серед нас (герої не вмирають), з чорних призм, які самі по собі є символом потойбіччя, й фантастичний панорамний вид на море - як стихію вічності та всеосяжності. Тут майже немає радянської символіки, але це ще живий культ героїв Другої Світової війни. Неподалік, паралельною алеєю з фонтаном по середині й виходом на це ж з соборне коло з обеліском, знаходиться віртуозно створений меморіал афганцям. У певному сенсі рівноцінні. Російська пропаганда додає у це коло "героїв" СВО в Україні, прирівнюючи їх до героїв Великої Вітчизняної війни, що символізує одвічну боротьбу росії з "фашизмом".

Фото: надане Сергієм Дяченком

Дяченко твердо переконаний, що поєднання меморіалізації війни з Росією та збереження згадок про Другу світову війну є неприйнятним. Він пропонує перепоховати всіх, хто похований на цьому місці, на окремому секторі міського кладовища, створивши там відповідний історичний простір. На звільненому місці слід спорудити меморіал героям боротьби за незалежність України. Існуючий комплекс, завдяки його архітектурній значущості, варто зберегти, провівши реставрацію пошкоджених елементів та додавши новий, "деколонізований" контент до барельєфів. Це можуть бути чотири ключові події тисячолітнього протистояння держави на Дніпрі та державних утворень у середній течії Волги. Кожен українець повинен пам'ятати про агресивну політику ворога, щоб уникнути помилок минулого.

Знаки "міста-герої" перетворяться на "міста-герої" цієї війни. Чорні призми нинішніх поховань можна зберегти, але трансформувати у сторінки "книги пам'яті" російсько-української війни. Таким чином ми зможемо назавжди позбутися культу "московських безсмертних полків". Переосмислення військових меморіалів також важливе для запобігання відтворенню культу мертвих, який виник у нацистській Німеччині і досяг свого піку в путінській росії.

Окрім того, просторово, Алея Слави - надзвичайно важлива вісь, яка завершує Лідерсівський бульвар, у який вливаються з різних сторін дві значущі одеські вулиці: вулиця Леонтовича (Французький бульвар) та вулиця Успенська.

Фото: надане Сергієм Дяченком

Від обеліску розходяться чотири алеї, які потребують чіткого акцентування на вісь обеліску. Особливо це стосується тієї алеї, що веде від площі з Ланжеронівською аркою. З боку Суворовської алеї знаходиться важлива точка, де зараз розміщена скульптура "Кордони сонця на межі степу" Сергія Савченка. Це місце не відповідає її значенню, тому скульптуру слід перенести. З цього місця починається бічна алея, що півколом обіймає центральний обеліск. Це межа найбільшого впливу меморіалу, і тому всі перехрестя з цим півколом мають бути збережені для нових "висловлювань" на тему російсько-української війни.

Наталя Лісова: Алея Слави – Алея Спогадів

Концепція київської художниці майже співпадає з поглядами Сергія Дяченка.

Наталія зізналася, що їй було важко працювати над одеським проєктом, оскільки її дідусь брав участь у Другій світовій війні. Це перепліталося з історією меморіалу у контексті збереження пам'яті - як особистої (про свого родича), так і колективної, значущої для одеситів. Вона зазначила: "Зрештою, цей спадок належить одеситам, належить Україні. Для мене виникло питання, як зберегти пам'ять про тих людей, які обороняли ту Одесу, яка тепер захищає Україну з моря".

Фото: надане Наталею Лісовою

Безперечно, суперечливий характер Алеї Слави не стримує величезних натовпів людей, які у День Перемоги та День Визволення Одеси приходять сюди з квітами та словами вдячності. Останніми роками тут також відбуваються мітинги 22 червня у День Пам'яті та Скорботи, 5 серпня – на честь початку оборони Одеси, а 16 жовтня – у день завершення 73-денної оборони міста.

Це знакове місце, яке символізувало патріотизм у радянську епоху, нині є важливим меморіалом, що вшановує подвиги одеситів, які пожертвували своїми життями задля нашого майбутнього.

За думкою Наталі, варто реформувати меморіал як візуально - зняти усі радянські символи, освіжити оздоблення, так і контекстуально - узагальнити його історичне підґрунтя і поєднати воєнне минуле Одеси із нашим сьогоденням спротиву для збереження досвіду війни для нащадків. Лісова теж вважає, що похованих учасників оборони Одеси слід обов'язково перепоховати, а Алею Слави перейменувати у Алею Пам'яті.

На місці колишньої радянської стели тепер височіє величезна сіра гранітна брила, з якої повільно стікає потік сліз, що тече вздовж усієї Алеї. Візуально це місце стане прикрасою ландшафту з мінімалістичним фонтаном пам'яті та зоною відпочинку. Проте в контексті територія зберігатиме пам'ять про війну та опір одеської України.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Такі простори повинні бути доступними, без наміру викликати сильний емоційний відгук. Однак, вони також мають зберігати спадкоємність цього досвіду - адже наше прагнення не полягає в тому, щоб постійно жити у стані війни. Ми просто звертаємося до всього світу, адже наш досвід заслуговує на те, щоб його пам'ятали.

Роман Михайлов: Опіка над минулим / майбутнім

Київський митець розповів, що його ідея надихнулася вразливістю обеліску, адже він не захищений від влучень російських ракет і було б добре потурбуватися при нього, закривши його в риштування. Наприклад, зашити його листами, а поруч з ним з обох боків зробити такі ж самі вертикальні форми - нібито там теж приховані монументи.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Незвичайна мистецька інтервенція у вигляді тимчасової інсталяції, яка, з одного боку, слугує захистом обеліска, а з іншого - формує єдину композицію з трьох елементів, що нагадують тризуб. Ідея на перший погляд проста, але її вишуканість вражає. Рефлексія державного символу на такому високому рівні заслуговує на реалізацію.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Це відбиток прийдешнього. Дбаємо про невідоме майбутнє. Живемо з надією на прийдешнє. Нині ми маємо суперечливе ставлення до нашого минулого і працюємо над цим. Те, що відбувається зараз в країні, є турботою про наше прийдешнє. Прогулюючись Алеєю Слави, я замислився - чия це слава, і сам собі відповів - у нас одна слава: Слава Україні!

Марія Гончар: Героїзм і Спадщина. Реконструйований Меморіал Алеї Звитяги

Одеська архітекторка Марія Гончар застосувала штучний інтелект для створення візуальних концепцій Алеї Слави в Одесі. Вона обрала формат щоденника генерацій, де кожне зображення супроводжувалося текстовими описами англійською мовою. Для цього використовувалися ключові слова українською мовою, які потім перекладалися за допомогою Google Translate.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Цікава деталь: готуючи тексти для своєї концепції, Марія зіткнулася з проблемою, коли фрази на зразок "конфлікт і гуманітарна криза в Україні", "війна і гуманітарна катастрофа в Україні", "конфлікт в Україні", "український конфлікт" сприймаються як дезінформація серед професіоналів. Відповідно до рекомендацій Міністерства закордонних справ України, викладених у документі "Wording Matters", правильними термінами є "військова агресія Росії проти України", "війна Росії проти України" та "агресія Росії проти України".

До того ж текст не завжди правильно сприймається алгоритмом. Наприклад, створення контрмонументу інтерпретується як "доброустрій". Алгоритм штучного інтелекту зосередився на класичному модерністському мощенні з лави та сланцю, варіативності ландшафтного і квіткового оздоблення. Верхівку обеліска частково було спиляно, надламано, відколупано та оточено хрестами різних конфесій: козацькими, православними, реформаторськими, греко-католицькими.

Зображення: люб'язно надане Марією Гончар

Зрештою, його завершив мінімалістичний хрест - на мою думку, зайвий, але це не вина штучного інтелекту.

Сам обеліск було обгорнуто матеріалом, схожим на метал. Вмістити його в саркофаг, запечатати в металевий контейнер, одягнути в броньовану оболонку, обкувати – усе це синоніми процесу захисту обеліска металевим паралелепіпедом. Таким чином, обеліск адаптують до сучасного вигляду, щоб уникнути радянського символізму.

Зображення: люб'язно надане Марією Гончар

Заточення чужих згаслих відчуттів, які ледь пробиваються крізь порвані діри в броні. Думка Марії негайно перенесла мене до фільму Кубрика "Суцільнометалева оболонка", де за видимою єдністю патріотичної пропаганди ховалася жахлива реальність пекельного насильства.

Як зазначено в одній з рецензій: "Ключовим аспектом є те, що Кубрик створив свій власний В'єтнам... "Оболонка" можливо не є традиційною історією, але як мистецьке висловлювання це надзвичайно вражаючий твір".

Проєкт, створений Гончарем спільно з ШІ, незважаючи на свою суперечливість, викликає неабиякий інтерес. Вони збудували меморіал, який покликаний відобразити багатогранність нашої боротьби в Зоні Протистояння, розташованій на Алеї Слави. Цей об'єкт використовує існуючі елементи, надаючи їм нове контекстуальне значення.

Зображення: люб'язно надане Марією Гончар

Опис процесу: "Я виконала запит українською до великої мовної моделі Claude 3.5 Sonnet від Anthropic, що на сьогодні встановлює нові галузеві стандарти міркування на рівні бакалавра (MMLU): "Якщо обеліск з червоного граніту, а саме Пам'ятник невідомому матросу, буде огорнуто сучасними настінними екранами з кортенової сталі, й ці панелі будуть трансформуватися з часом, набуваючи багатої патини, яка додасть структурі характеру та глибини, чи можна огорнути напис 1941-1945, російськомовні написи, а також окремі та братські могили, кенотафи, назви міст-героїв на території меморіального комплексу Алеї Слави?"

Зображення: люб'язно надане Марією Гончар

Відповідь (українською): "Так, це можливий підхід до переосмислення меморіального комплексу Алеї Слави, але він потребує ретельного обмірковування та обговорення з громадою. Використання кортенової сталі для огортання елементів меморіалу... може бути ефективним способом трансформації простору без повного знищення історичних елементів. Це рішення може символізувати:

Контекстуальні зміни: нове покриття відображатиме перехід від радянської епохи до сучасної української реальності. Збереження історичної спадщини: первісні елементи зберігаються, але переосмислюються через нову перспективу. Часова трансформація: патина, яка утворюється на кортеновій сталі, може символізувати процес переосмислення історії. Повага до минулого: цей підхід не стирає історію, а надає їй новий шар інтерпретації.

Слід врахувати правові питання, зокрема відповідність рішення законам про декомунізацію. Етичне поводження з могилами та кенотафами також має велике значення, як і залучення громади до ухвалення рішень щодо змін в меморіалі. Варто забезпечити відвідувачів поясненнями щодо нового дизайну. Необхідно також розглянути вплив морського клімату Одеси на кортенову сталь. Загалом, цей підхід може стати цікавим компромісом між збереженням історичної пам'яті та оновленням меморіалу згідно зі сучасним контекстом України.

Переконлива ілюстрація того, як ШІ стає потужним інструментом для дослідження колективної пам'яті, дозволяючи нам уявити, яким може бути канон пам'яті про трагічні події, цитуючи Глосарій Past /Future / Art: "В силу обставин, що змінюються, певне знання може перетекти з архіву в простір соціально затребуваного та стати частиною канону (Оксана Довгополова)".

Гончар, уявляючи колективну пам'ять як "хмару генерацій архітектурних зображень ШІ", що демонструють різноманітні перспективи, інтерпретації та емоції, пов'язані з історичними подіями, вважає, що цей підхід дає можливість глибше дослідити та розширити історичну свідомість і знання про історичну політику.

На цьому тлі дотепним видається референс Гончар стосовно "звітування щодо послідовності запитів" до поняття "normie weird" Сільвіо Лоруссо (Silvio Lorusso, директора Centre for Other Worlds в Університеті Лусофона, Лісабон) у його статті "Deepdreaming Willy Wonka: AI Weird as the New Kitsch": "Починаючи з Deepdream мистецтво ШІ виглядало загалом іронічним, сюрреалістичним, психоделічним -- дивним у "мрійливому" сенсі. Дивне насправді є химерою тих, хто створює мистецтво за допомогою систем перетворення тексту в зображення (TTI) і хоче, щоб його так сприймали... Образи штучного інтелекту, як кітч, "продають себе як мистецтво без застережень" і, як і мистецтво, намагаються отримати своє місце в історії".

Й очевидна загроза того, що сьогоднішня візуальна тенденція завтра застаріє: "Звідси всі спроби їх пов'язати, серіалізувати, прокоментувати, каталогізувати, музеєфікувати... тобто виправдати такі зображення".

Зображення: люб'язно надане Марією Гончар

Іронія стає особливо помітною, коли ми порівнюємо штучний інтелект із новою формою кітчу, оскільки він також нормалізує "дивне" (normie weird). За словами Ларуссо, людство саме по собі є своєрідним глибоким кітчем, а мистецтво, його найбільше досягнення, можна вважати не більше ніж блискучим сувеніром.

Даша Подольцева: Сподівання

Оригінальна ідея парадоксально народилася з безлічі шаблонів.

Даша, талановита графічна дизайнерка і художниця з Києва, розмірковує над тим, що меморіали часто присвячуються вигаданим "героям" - продуктам державної пропаганди. Тим часом, втрати справжніх людей завжди залишають глибокий біль.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

От ти повертаєшся додому, а там ні душі, що б тебе зустріла. Я прагнула виділити саме буденний аспект страждання від утрат на війні. Це не якісь далекі постаті, це наші близькі, знайомі, сусіди, люди, яких ми знаємо.

Так народилася концепція тимчасової інсталяції, що відображає людську природу - пальто, що залишилося висіти на гачку. І за ним так ніхто й не прийшов. Пальто перетворюється на символ (тимчасової) невизначеності.

Подольцева слушно підмічає, що своєю витягнутою гачком формою воно візуально перегукується з формою обеліску.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Стела символізує абстрактний героїзм, тоді як пальто розповідає про долю конкретної особи. Тимчасовий характер цього об'єкта очевидний, адже нині не на часі створювати щось постійне. Війна триває, і для осмислення цієї пам'яті та травм потрібен час. Пальто може бути мобільним і переміщуватися різними просторами - від вулиці до галереї. Відвідувачам виставки можна запропонувати написати імена тих, кого вони чекають, або кого втратили. Це дуже відкрите питання - не хочеться інструменталізувати чиїсь травми, підсумовує Даша.

Катерина Покора, Неля Мороз: Алея пам'яті - Дорога забуття

Художниця Катерина Покора зі Львова та архітекторка Неля Мороз із Харкова розробили концепцію під час експедиції до Одеси. Вони шукали нові підходи до осмислення меморіалу, прагнучи перетворити конфліктний простір на інклюзивну зону для діалогу і роздумів. "Це місце повинно нагадувати про наші спільні цінності, надихати і давати надію на майбутнє, яке ми хочемо створити," — зазначили вони.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Вони розпочали зі встановлення меж конфліктних зон: вхідні стели, кенотафи, барельєфи, вічний вогонь та таблички з назвами міст-героїв.

"Ми шукали таку спільну мову, яка б поєднала увесь шлях Алеї. Ми бачимо її як подорож, яка починається з зони парку, яку пропонуємо перетворити на Сад, що стане "порталом" до Алеї, адже він налаштовує нас на певний спокій, з яким ми входимо в місце пам'яті. Сад - місце життя, де можна висадити дві шовковиці і абрикоси", - пояснила Неля.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Переосмислення буде здійснюватися через "м'які втручання": замість барельєфів будуть встановлені полички для квітів, свічок та пам'ятних записок. Натомість складних газонів будуть висаджені багаторічні степові рослини, з акцентом на види, характерні для Одеського регіону та чорноморського узбережжя Румунії. Це вирішує дві задачі одночасно: створення стійкого природного озеленення, яке через два роки не потребуватиме особливого догляду, а також можливість висвітлити ще один шар історії (румунські поховання 1941 року) з додатковими інформаційними табличками.

Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Це меморіальність, яку створює рослинний світ, з відповідальним підходом до використання ресурсів і дбайливим ставленням до символів пам'яті, значущих для одеситів, позбавлених ідеологічного забарвлення, тому їх немає потреби усувати.

Барельєфи слід демонтувати та перемістити до музею, який планується відкрити замість існуючого центру військово-патріотичного виховання біля входу до Алеї. Цей крок змінює акцент від виховання до освітньої діяльності, яка досліджує інструменталізацію пам'яті.

У просторі, де відбувся демонтаж, можна розмістити дзеркало, яке відображатиме панораму оновленого ландшафту. Зруйновану табличку з написом "місто-герой" варто залишити як символ пам'яті про старі традиції вшанування, а поруч висадити черешчатий дуб, характерний для південної місцевості.

На слайді зібрано елементи, які варто демонтувати і музеєфікувати. Знімок екрану з презентації проєктів Лабораторії меморіалізаційних практик, Київ, 20 липня 2024 року.

Чи варто встановлювати меморіал сучасної війни на Алеї? Авторки цієї ініціативи сумніваються: "Меморіал повинен знайти своє власне місце, яке буде відповідальним за розповідь історії нинішньої війни. Це може бути схил від обеліску до червоних пакгаузів і до моря або інше місце, яке обере громада".

Той випадок, коли вражає софістикований підхід до кожної деталі.

Повністю погоджуюсь із Наталією Кривдою, докторкою філософських наук і головою наглядової ради УКФ, яка стверджує, що пам'ять відображає нас сьогоденних: "Меморіали та практики комеморації важливі не для покійних, а для живих. Культурна пам'ять стосується не минулого, а того, що ми обираємо і що беремо з собою в майбутнє".

Одного разу, під час своєї участі у дискусійній програмі виставки "Ти яка?", пані Наталія нагадала слухачам про концепцію "місць пам'яті" ("lieu de mémoire"). Цей термін, введений істориком П'єром Нора, позначає фізичні місця або об'єкти, що слугують вмістилищами пам'яті і таким чином стають формою її вшанування. Пані Наталія підкреслила важливість пам'яті як явища, яке залишається актуальним, наголошуючи: "Пам'ять – це феномен, що живе не в попелі, а у вогні", згадавши відомий вислів Густава Малєра: "Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу". Вона також зазначила, що візія майбутнього формулюється і закріплюється через культурні артефакти.

Виклики уніфікації: традиція і тренди

Стосовно розбору традицій, мені особливо імпонує сучасний рух з відмови від граніту. Цей матеріал, на жаль, асоціюється з естетичними уподобаннями тоталітарних режимів у створенні меморіалів.

У статті "ДеГРАНІТизація українських меморіалів: чи зможемо ми її розпочати?" Дарія Гірна розмірковує над перспективою відмови від граніту в розбудові майбутнього Національного військового меморіального кладовища на користь пісковика, що має довгу традицію використання у виробленні надгробків в Україні до часів тотальної русифікації. На жаль, попри той факт, що дискусії щодо цього ще тривають, Міністерство ветеранів остаточно визначило граніт як основним меморіальним матеріалом. Прикрість такого рішення полягає саме в поганій тяглості радянської комеморативної ритаульності, яка досі притягує декого пафосом "величі", й фізичної, й ідеологічної: "На менше ми не згодні!"

Один з важливих аргументів на користь граніту — його відмінні антивандальні властивості. Водночас, мармур як конкурентний матеріал не має перспектив через обмежену кількість родовищ. Проте, прихильники пісковику теж мають свої вагомі аргументи: по-перше, написи на граніті з часом стають менш читабельними, що підриває твердження про його "вічну пам'ять", а його сірий колір не завжди відповідає естетичним вимогам; по-друге, пісковик є набагато міцнішим матеріалом, що підтверджується існуванням таких історичних пам'яток, як єгипетський Сфінкс та козацькі хрести. Крім того, час і клімат не змогли зруйнувати європейську архітектуру, де пісковик використовується широко. Додайте до цього теплоту та красу його текстури.

А чи все безперешкодно з просуванням цих ідей? Якби ж то. Показовим є приклад Пантеону Героїв у Тернополі, будівництво якого розпочали у 2023 році з використанням світлого пісковику і стилізованими козацькими хрестами. Проте деякі люди бачать в уніфікації поховань порушення їхнього уявлення про належне вшанування. Вони задаються питаннями: "Чому з пісковику, а не з граніту? Чому чорно-біла фотографія? Чому лише дати народження і смерті? Чому немає прапора? Чому немає лавочки?"

Так, батько загиблого воїна подав позов проти комунального підприємства Тернопільської міськради "Ритуальна служба", відстоюючи своє право на створення індивідуального надгробка із залученням особистих архітектора та скульптора. Його мрія про встановлення ростової фігури з автоматом затьмарила навіть пропозицію назвати вулицю в місті на честь його сина. Суд не задовольнив позов, але скандал набув широкого резонансу. Цей приклад показує, як важко догодити всім у таких питаннях. Важливо уникати зверхньої позиції "ми краще знаємо", але й не зупинятися у пошуках інновацій в меморіальних практиках.

Прихильники уніфікації часто звертають увагу на приклад Арлінгтонського кладовища з його витонченим "мармуровим" мінімалізмом. Це місце дійсно вражає естетичною геометрією. Однією з причин його візуальної привабливості є релігійна нейтральність, оскільки тут враховано, що країну захищали представники різних релігійних конфесій. Водночас, у нас багато пропозицій наполягають на використанні виключно козацьких хрестів різного ступеня стилізації, незалежно від того, яку релігію сповідувала людина за життя, чи навіть якщо вона була атеїстом. Така апріорна "титульність" християнства свідчить про приховану неповагу до інших вірувань та латентну (а інколи й відкриту) ксенофобію.

Навколо цього питання тривають палкі дискусії. Письменниця Світлана Поваляєва, мати Романа Ратушного, "цілком компетентно" висловилася на своїй сторінці: "...Я підтримую ідею уніфікованих плит, на які можна наносити будь-які тексти і символи, зокрема релігійні. На могилі мого сина стоїть хрест не тому, що ми християни чи він був християнином, а тому, що він чітко визначив це в своєму заповіті. І це не козацький хрест, як пишуть деякі неуважні ЗМІ, а хрест УНР. Це символ нашої боротьби за Незалежність в історичному контексті, а не релігійної приналежності. Якби не заповіт Романа, останнє, про що би я думала, - це будь-який хрест".

Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам'яті, наголошує, що основним варіантом за замовчанням повинен стати козацький хрест, тоді як інші варіанти мають застосовуватися лише за чітким бажанням померлого або його представника.

Зображення: istpravda.com.ua

Рекомендую ознайомитися зі статтею "Національне Військове Меморіальне Кладовище. Як уніфікувати пам'ятні знаки?", написаною дизайнеркою Дарією Веретюк, авторкою концепції "Пантеону Героїв" у Тернополі. У своїй статті вона ретельно аналізує виклики меморіалізації, зокрема стійкість стилю "чорногранітного пшонка-стайлу". З її допису в соціальних мережах я дізналася про анкету "Остання воля воїна" (автори: психотерапевти Галина Тютюнник та Олег Гуковський), що є надзвичайно корисним інструментом для ефективної комунікації з військовими щодо теми смерті, від релігійних аспектів до найдрібніших деталей поховального ритуалу. Як концепція "волі" буде взаємодіяти з "за замовченням" (правильно українською - як усталено) - питання залишається відкритим.

Останнє бажання воїна | ПСИХОЛОГІЯ ВІЙНИ Цифрові меморіали як неминуче майбутнє

Моя думка наразі стала ще більш радикальною: теорія анти-пам'ятника набуває сьогодні виразного цифрового виміру. Безперервне насильство у світі посилює усвідомлення того, що фізичних просторів для вшанування загиблих нам просто не вистачить.

Окрім того, багатоваріантність фінансування матеріальних об'єктів часто вказує на ймовірність корупції або непотизму. Якщо вважати пам'ятники естетичним вираженням влади та пам'яті в громадському просторі, ключове питання у відносинах між суспільством і владою полягає в наступному: "Як можна звільнити громадський простір від домінування влади, яке виражається через пам'ятники?"

Віртуальна "сакральність" тут перемагає, адже віртуальні простори пропонують громадськості комунікаційну платформу, де можна вільно проєктувати, експериментувати і відчувати "монументальні ефекти".

Цифровий меморіал у Нідерландах присвячений збереженню пам'яті євреїв, які загинули під час нацистської окупації країни. Кожній людині відведена окрема сторінка, що увічнює її життя, а де можливо, також відтворюються родинні зв'язки. Додаються адреси, що дозволяє відвідувачам здійснити віртуальну подорож вулицями та містечками. Головна сторінка являє собою меморіал у вигляді візуалізації даних. Цей проєкт підкреслює важливий аспект монументальності, виступаючи не як репрезентант, а як "презентант" пам'яті, створюючи антимонументальність завдяки своїй соціальній та колективній природі.

Фото: Sevgi Türkkan

Ось приклад монументальності, досягнутої завдяки цифровій комунікації в міському середовищі, де митці застосовують новітні медіа для створення "гіперестетичного досвіду".

Проєкт Voz Alta ("Гучний голос"), створений мексикансько-канадським художником і архітектором Рафаелем Лозано-Хеммером у 2008 році, був присвячений 40-річчю трагедії в Тлателолко, де в 1968 році відбулося масове вбивство студентів. На "Площі трьох культур" у Мехіко, де сталася різанина, встановлено мегафон, через який люди можуть вільно висловлюватися. Мегафон підсилює їхні голоси, і 10-кіловатний прожектор автоматично перетворює їх на спалахи світла: чим голосніше говорять, тим яскравіше світло, і навпаки, при тихому голосі світло згасає.

Фото: Sevgi Türkkan

Коли промінь прожектора потрапляє на дах будівлі Міністерства закордонних справ, тепер Центру культури Тлателолко, він ретранслюється трьома додатковими прожекторами. Будь-хто в місті міг налаштуватися на радіостанцію UNAM на частоті 96.1FM і слухати в прямому ефірі те, що "говорили" прожектори. Коли ніхто не брав участі в акції, світло на площі вимикалося, але три ліхтарі на будівлі відтворювали архівні записи тих, хто вижив, інтерв'ю з інтелектуалами та політиками, музику 1968 р. тощо.

Натхненні приклади з реального життя.

Оксана Довгополова, Катерина Семенюк: "Ми маємо пройти довгий шлях розмов про меморіалізацію війни"