"Жодна країна раніше не стикалася з подібним досвідом", - зазначає Андрій Смоленський, котрий втратив зір і руки, говорячи про унікальні травми, які отримують військові в Україні.

Голос Америки зустрівся з ветераном війни, колишнім командиром аеророзвідників 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура" ЗСУ Андрієм Смоленським та його дружиною Аліною неподалік від Вашингтона.

Андрій, що втратив зір, руки та частину слуху через бойові травми, нині проходить курс реабілітації в Сполучених Штатах.

В американській клініці для нього розробили протез руки, він вчиться ним користуватися, враховуючи те, що протезування незрячих складніше і має свої особливості.

Окрім цього, у Сполучених Штатах Андрію намагатимуться максимально відновити слух. Наразі він користується крапельницею, через яку отримує антибіотики для лікування вуха, щоб подолати небезпечну інфекцію.

Після травми, отриманої в травні 2023 року, Андрій змушений був освоїти нові навички. Серед них – створення голосових команд для свого мобільного телефону, що дозволяє йому самостійно відповідати на дзвінки та надсилати повідомлення. Тепер він також може пересуватися за допомогою тростини.

"Я надзвичайно пишаюся Андрієм за всю ту важку роботу, яку він проробив за ці майже півтора року", - каже Аліна. - Ми багато працювали вдвох, багато працювали з лікарями-реабілітологами... Пам'ятаю, як після занять Андрій приходив і казав: "Так, давай скотч, мені потрібно ще щось доробити". І ми разом виготовляли різні девайси, пробували, використовували".

Аліна поділилася новиною, що Андрій зміг успішно завершити ті реабілітаційні завдання, які він поставив перед собою на минулий рік:

"Андрій практично повністю самостійний вдома. Він сам виконує всю ранкову рутину, самостійно одягається, їсть, користується телефоном. Наразі наша ціль - його незалежність поза домом, тобто повністю самостійне пересування містом та ефективне перебування в різних соціальних просторах".

Аліна розповіла, що хоча Андрій зазнав фізичних змін після травми, його внутрішній світ залишився незмінним. Для неї він все ще є надійною опорою.

"Він є моєю найпотужнішою опорою в усіх ситуаціях. Коли мене щось турбує, я завжди можу звернутися до Андрія, і він завжди поруч, щоб підтримати."

Андрій не тільки фокусується на своєму відновленні, а й має на меті підтримати інших військових, які страждають від подібних травм. Володіючи англійською мовою, він разом із дружиною відвідує конференції, присвячені реабілітації людей із вадами зору, активно взаємодіє з американськими організаціями та бере участь у заходах, що сприяють підтримці України.

У розмові з журналістами Голосу Америки Андрій Смоленський поділився своїм досвідом відновлення, а також зазначив, як використання дронів у конфлікті Росії з Україною викликає нові специфічні травми у військових, до яких медична спільнота виявилася не готовою.

Інтерв'ю було скориговано для покращення зрозумілості та плавності.

Ірина Шинкаренко з Голосу Америки запитує: Андрію, які були ваші заняття до початку повномасштабної війни, і що спонукало вас вирішити вирушити на фронт?

Андрій Смоленський, колишній командир аеророзвідувальної групи 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура", ділиться своїм досвідом: "До початку війни я вів звичайне цивільне життя, працюючи у сфері фінансового та ризикового менеджменту. У мене є дружина, з якою ми разом вже шість років, і ми насолоджувалися нашим маленьким побутом. Проте приблизно за шість місяців до війни, завдяки своїй професії, я усвідомлював, що конфлікт може статися, і що важливо бути готовим до нього. Я довго зважував своє рішення, і зрештою вирішив, що якщо війна почнеться, я приєднаюся до Збройних Сил України."

Отже, коли у 2022 році почалася війна, ми з батьком, якому на той момент виповнилося 58 років, вирішили відправити наших доньок до родичів, а згодом і за межі країни, а самі вступили до лав збройних сил.

І.Ш.: Пам'ятаю, в одному з інтерв'ю ви згадували, що ще до початку великої війни вам надходили пропозиції покинути країну.

А.С.: Так, це дійсно так. Власне, оскільки я заздалегідь готувався до можливого конфлікту, кілька моїх товаришів радили мені виїхати. Однак у мене було чітке рішення залишитися. Насправді, я не проходив службу в армії через певні проблеми зі здоров'ям.

Коли я завітав до військкомату на початку війни, мені одразу відмовили. Причини були прості: у мене не було жодного військового досвіду. Коли вони запитали, чи брав участь в АТО, я змушений був відповісти, що ні. Поглянувши на мій військовий квиток, у якому були зазначені певні проблеми зі здоров'ям, мені порадили повернутися додому або приєднатися до сил територіальної оборони. Я спробував і це, але, на жаль, мені знову не вдалося.

Отже, для того щоб приєднатися до Збройних Сил України, мені знадобився певний час, адже це був справжній виклик. 47-ма бригада відкрила мені таку можливість. Вона була створена як бригада нового формату відповідно до стандартів НАТО, і до неї вступали, зокрема, добровольці, які щиро прагнули служити, керуючись власними переконаннями. Саме так я став частиною ЗСУ.

І.Ш.: Яким чином ви розпочали свою діяльність у сфері дронів?

А.С.: Коли ми вперше вирушили до Бахмута, у мене в руках була РПГ-7, яка слугувала моєю основною зброєю. Тоді я зрозумів, що майбутнє належить безпілотникам.

У той час, коли механізована піхота, а саме звичайний піхотний батальйон, не мала ніяких безпілотних літальних апаратів у своєму складі, я та мої однодумці вирішили об'єднати зусилля. Ми сформували команду з людей, які вірили в потенціал БПЛА, здатних виконувати як розвідувальні, так і ударні місії. Наша робота була надзвичайно важкою, але ми вперто прагнули створити такий підрозділ. Я щиро пишаюся своїми товаришами, які продовжують служити на передовій.

Мій окремий підрозділ безпілотних літальних апаратів, що складався з 20 хлопців, з якими мені випала честь співпрацювати, був одним із перших в Україні. Як я дізнався, наразі в усіх механізованих частинах Збройних Сил України були створені подібні підрозділи. Це викликає велику радість, адже розвиток цих систем є важливим кроком вперед.

І.Ш.: У травні минулого року ви отримали серйозне поранення. Що стало причиною цього інциденту? Яким чином проходило ваше лікування?

А.С.: Рік тому, під час контрнаступу в Запорізькій області, я зазнав серйозного поранення неподалік від села Мала Токмачка, що розташоване поруч з Роботиним. Ми з товаришами виконували розвідувальні завдання, і, на жаль, саме там я отримав важке поранення.

Я не пам'ятаю моменту самого поранення, але судячи з характеру травми, можна сказати, що це був саме дрон-камікадзе. Втрата верхніх кінцівок, зору, в мене була дуже серйозна черепно-мозкова травма.

Я досі згадую той момент, коли вперше прийшов до свідомості після коми. Мене вразило, чому навколо така глуха темрява. Спочатку я вирішив, що це всього лише жахливий сон або ж у кімнаті просто недостатньо світла. Але згодом зрозумів, що сталося щось серйозне, і саме з цього моменту почався мій тривалий процес відновлення.

Минулий рік із дружиною ми провели у шпиталях. Ми відвідали близько десятка лікарень. Запоріжжя, Дніпро, Київ, Івано-Франківськ, Львів - це ті міста, у яких ми були навіть не в одному шпиталі після першого хірургічного етапу, який пройшов досить успішно. І після першого реабілітаційного етапу, коли я зміг відновити вагу, свій нормальний фізичний стан, ми зіштовхнулися з проблемами в реабілітації випадків комбінованих травм, таких як втрата зору і ампутація, наприклад. На той час, а це була середина 2023 року, такі травми були рідкістю.

Лікарі були в розпачі, адже в світі не існує медичних стандартів для подібних травм, і всього лише кілька задокументованих випадків. Навіть у США ми змогли знайти лише три аналогічні ситуації. Через це брак досвіду ускладнив процес реабілітації. Крім того, наша медична система наразі відчуває величезне навантаження через бойові дії. Наші лікарі здійснюють справжні чудеса, рятуючи життя таких, як я, і за це я безмежно вдячний їм – вони, безумовно, є героями цієї війни.

Але щодо реабілітації, повернення до якогось функціонального життя, в цьому є великі виклики і труднощі. І коли ми побачили, що навіть у Європі існують такі ж труднощі - ми отримували з дружиною відмову за відмовою від інших країн - Італія, Франція, Норвегія - ми зрозуміли, що, мабуть, потрібно націлюватися на США, шукати там досвід військових травм.

І.Ш.: Під час одного з виступів у Вашингтоні ви розповідали про те, що війна в Україні є унікальною з огляду на характер травм через масове застосування дронів.

А.С.: Без сумніву можна сказати, що якщо у 2023 році мій випадок був рідкісним, а це саме час, коли камікадзе-дрони на передовій почали масово застосовуватися, то зараз, уже рік потому, ми бачимо зростаючу статистику таких поранень, комбінованих травм - черепно-мозкові травми з втратою кінцівок, втратою зору, і втратою нижніх кінцівок також.

Я особисто зустрічав кілька десятків хлопців зі схожими травмами, реабілітація яких наразі дуже ускладнена. Тобто це новий виклик, який пов'язаний із абсолютно новими технологіями війни, новою тактикою війни. І це новий виклик, який пов'язаний не лише з Україною, а й з усім світом.

Це ситуація, з якою жодна нація раніше не стикалася. Саме з цієї причини ми зіткнулися з труднощами як у Європі, так і в інших частинах світу.

І.Ш.: Ви хочете сказати, що дрони викликають складні комбіновані травми, включаючи, наприклад, втрату зору? Яка специфіка травм, отриманих від дронів, у порівнянні з травмами, які спричиняють міни та вибухові пристрої?

А.С.: У Сполучених Штатах цей вид зброї називають IED, що означає саморобний вибуховий пристрій. В умовах відсутності серійного виробництва стандартних боєприпасів для дронів-камікадзе, особливо на початковому етапі конфлікту в 2022-2023 роках, активно використовуються так звані "літаючі міни". Це може бути все, що завгодно: гранати, міни, саморобні пристрої, а також наявні стандартні боєприпаси для інших видів озброєння. Внаслідок мінно-вибухових травм найчастіше відбуваються ампутації нижніх кінцівок, тоді як втрата зору є значно менш поширеним наслідком. Це підтверджує статистика, що стосується як українських, так і американських військових дій, де близько 90% травм піхоти пов'язані з втратою нижніх кінцівок через наземні міни та саморобні вибухові пристрої.

Зараз ми маємо такі ж вибухові пристрої, але в повітрі. Відповідно це дрібні уламки, які можуть не призводити до смерті, але при цьому наносити дуже серйозні ушкодження обличчю, очам, верхнім кінцівкам, вражати легені і т.д.

Наприклад, я особисто відвідував кулеметника, який працював просто на позиції, і саме через такий приліт він втратив ногу, дві руки та зір. Звісно ж, кулеметники зазвичай займають більш стаціонарні позиції і не є дуже мобільними через велику вагу кулемета. Тож так, такі травми стають зараз більш поширеними.

І.Ш.: Які проекти ви зараз реалізуєте з медичними фахівцями в США?

А.С.: Перш за все, ми сподіваємось отримати цінний досвід від США в області лікування військових травм. У них був досвід участі в таких серйозних конфліктах, як Корея, В'єтнам, Ірак, Афганістан та Лівія, що надало американським лікарям та реабілітологам величезний обсяг знань у цій сфері. Ми спостерігаємо високу кваліфікацію, особливо в питаннях протезування та остеоінтеграції.

Зараз ми працюємо з моїм протезистом у США над протезом, який міг би бути функціональним девайсом, ефективним саме для людей зі втратою зору. В мене збережена одна права достатньо довга рука, яку я використовую як орган зору.

Отже, коли я доторкаюся до предметів, я отримую можливість їх "переживати". Зокрема, для протезування я використовую свою руку з частковою ампутацією. Це дозволяє мені не лише "бачити" об'єкти, але й брати їх до рук. Якщо ж я вирішу протезувати праву руку, то втрачу здатність відчувати поверхню предметів і, відповідно, "бачити" їх, що фактично призводить до самоосліплення. Наразі з лікарями ми впевнені, що протезування правої руки буде складним завданням, тому зосереджуємося на реабілітації лівої.

Крім цього, звісно, це реабілітаця незрячих людей. Перед Україною поставлений величезний виклик щодо реабілітації незрячих, тому що наразі можна впевнено казати, що системної реабілітації дорослих незрячих людей в Україні немає. До війни була не настільки велика кількість людей, які втратили зір у дорослому віці, і громадський сектор справлявся з цим викликом. Наразі, коли ми маємо сотні незрячих ветеранів, це створює зовсім інші виклики для медичної і реабілітаційної системи.

Моя дружина та я заснували організацію, метою якої є допомога людям, що опинилися у складних життєвих обставинах. У такі моменти вони можуть відчувати себе покинутими, адже ніхто не знає, як їм допомогти. Особливо це стосується нинішньої ситуації в українських медичних закладах, які переповнені пацієнтами з фронту, що страждають від різноманітних травм і ампутацій.

Для фахівців завжди простіше робити те, що вони знають...

Проте, коли мова заходить про реабілітацію, яка має на меті підтримати осіб, що зазнали травм під час служби та зробили свої жертви, - відновлення їх до гіднішого життя стає, на жаль, надзвичайно складним завданням у нинішніх умовах війни в Україні.

Тож ми з дружиною заснували організацію, яка допомагає складним випадкам, щоб допомагати цим людям, відвідувати їх, підтримувати їхній дух і покроково показувати їм шлях уперед.

Ми також стали частиною робочої групи при офісі президента України, яка нещодавно зібралася під керівництвом Ірини Верещук. Це значний прогрес для нашої країни в контексті підтримки і реабілітації дорослих людей із вадами зору. Державні структури почали активно працювати над цим питанням, що, безумовно, приносить радість і спонукає до подальших дій.

І.Ш.: Через отриману травму у вас виникли труднощі зі слухом. Які прогнози щодо його відновлення дають медичні спеціалісти?

А.С.: Ми прибули сюди також для того, щоб провести втручання на вусі. В мене дуже серйозна проблема. Мені у вухо занесена бактерія, яка є супер резистентною. Коли в Україні були проведені тести на резистентні бактерії, аби визначити антибіотик, яким її лікувати, жоден антибіотик не показав ефективності. Через те, що під час війни - будь якої, неважливо, чи це сучасна війна в Україні або інші війни - виникає дуже серйозний спалах розвитку бактерій, адже є відкриті рани, ґрунт, у якому щодня розвиваються мільйони бактерій. Вони потрапляють у кров людини. І для того, щоб рятувати людей, лікарі повинні використовувати антибіотики доволі агресивно, без роздумів. Немає часу на роздуми, коли треба рятувати людину від сепсису.

Внаслідок цього мікроорганізми починають швидко еволюціонувати, адаптуючись та набуваючи резистентності до антибіотиків. У моєму випадку саме це і сталося. Я підхопив бактерію в одному з медичних закладів, ймовірно, від іншого пацієнта. І я усвідомлюю, що подібні проблеми є поширеними серед багатьох людей.

На щастя, в США ми виявили два антибіотики, які все ще справляються з цією бактерією. Зараз я проходжу тридцятиденний курс лікування, отримуючи крапельниці цілодобово. Саме тому я зараз ношу рюкзак на спині.

І.Ш.: Які пристрої ви використовуєте в повсякденному житті, щоб спростити домашні справи?

А.С.: На ринку є різні пристрої, але, зрештою, проста біла тростина для сліпих людей, людей із порушеннями зору, - це також інструмент. І це те, що ми відкрили за останній рік, працюючи з моїми тренерами з мобільності та орієнтації в Україні, що звичайна тростина помічна. Ефективність багатьох інших пристроїв трохи сумнівна.

Окрім цього, значні успіхи в галузі штучного інтелекту в даний час активно підтримують людей з вадами зору. Це також одна з причин, чому ми вирушили до Сполучених Штатів — щоб дослідити варіанти співпраці та продукти, зокрема у сфері штучного інтелекту.

Більшість дорослих користувачів, згідно з сучасними дослідженнями, активно використовують голосових асистентів. Це можуть бути як електронні помічники на комп'ютерах, так і мобільні додатки. Наприклад, я особисто користуюсь сервісом Voice Over, який має можливість озвучувати тексти. Це означає, що я можу завантажити текстову книгу, і мій телефон зможе прочитати її вголос для мене.

Оскільки я втратив руки, я користуюсь голосовим управлінням. Моя дружина і я змушені були розробити команди для себе практично з нуля, адже це досвід, який є унікальним і малопоширеним. Ми фактично займалися програмуванням, створивши близько ста команд, щоб мати можливість вводити текст на телефоні без використання рук та легко переходити між додатками.

Я фактично повністю можу здійснювати будь-які дії на телефоні як звичайна людина за допомогою цієї сотні команд, які ми з дружиною запрограмували.

В кінці інтерв'ю Андрій скористався голосовою програмою, щоб продемонструвати, як самостійно створює повідомлення. Він надиктував телефону такі слова: "Вдячний Голосу Америки за їх неймовірну роботу з розповсюдження правдивих новин у світі. Також хочу висловити подяку своїй дружині".

І третій корисний інструмент - це, мабуть, адаптивна ложка для моєї правої руки, яка також схожа на манжету, тож я можу самостійно їсти.

Моя дружина і я прибули до США з метою встановлення співпраці з організаціями, що працюють з особами, які мають порушення зору. Серед них – реабілітаційні центри, громадські організації та ті, що займаються працевлаштуванням людей з інвалідністю, зокрема незрячих. У нас заплановано безліч заходів у США, і ми докладаємо чималих зусиль, щоб набути передового досвіду і повернути його до України.

І.Ш.: Хто є вашою головною опорою?

А.С.: Без сумніву, моя дружина - величезна підтримка для мене. І моральна, і реальна. Аліна зі мною з першого дня поранення, вона миттєво прибула в Запоріжжя, щоб відвідати мене в лікарні. Мої друзі, моя сімʼя - тато, мама, сестра.

Але зараз відчувається, що вся Україна - це така велика сімя. Ми зустріли величезну підтримку від громадського сектору, лікарів, від просто небайдужих громадян, волонтерів. Це викликало величезне відчуття підтримки.

Більше того, ми знайшли величезну підтримку і за кордоном, - в Європі, в Америці. Повага до ветеранів тут неймовірна. І американці дякують за службу мені, при тому, що я не воював в американській армії. Але вони з великою повагою ставляться до українців, до українських військових, і до того вчинку, який кожен військовий здійснив, прийшовши у військкомат і долучившись до ЗСУ.