Дмитро Гелевера: Чи на порозі нервового зриву Мавр? -- Блоги | OBOZ.UA
Театр: Національний академічний драматичний театр, названий на честь Лесі Українки
Режиссер: Давид Петросян
Здається, в українському культпросторі формується нова високолоба естетика "театру для тих, хто в темі". Її ознаки: гігантизм декорацій, які ось-ось поваляться на акторів, лицедійська ексцентрика на межі божевілля, ритуально-символічний грим та костюми, а в основі дійства - класична п'єса. Вибачайте за цю іронію, але сам полюбляю такий театр. "Отелло" Давида Петросяна в Національному театрі ім. Лесі Українки - без іронії - як раз яскравий приклад сучасного високого театру. Тому і розбір буде відповідний.
Давайте відразу узгодимо: якщо в моїй рецензії ви знайдете зауваження, які вам не сподобаються, будь ласка, поверніться до цього абзацу. Очевидно, що Квентін Тарантіно створює якісне кіно, а Давид Петросян реалізує чудові театральні постановки. Я вважаю його "Снігову королеву" найкращим дитячим спектаклем, який мені доводилося бачити, а "Кассандра" – однією з найпотужніших інтерпретацій творів Лесі Українки. Не маю наміру змагатися в компліментах цьому справжньому майстрові режисури. Відзначу лише, що, на мою скромну думку, популярність Петросяна цілком відповідає його таланту. Тож, якщо вас цікавить естетика сучасного театру високого рівня, яку я іронічно охарактеризував раніше, не зволікайте – швидше купуйте квитки на "Отелло", поки черга не стала кількамісячною, як це сталося з його постановкою "Process" за Кафкою.
Проте... Нічого не може так заохотити відвідати виставу, як дві усні відгуки друзів у стилі: "ми пішли після першого акту". Дивно, що ми обговорювали Шекспіра в інтерпретації Петросяна. Здавалося, що щось може піти не так?
Виявилося, що іноді естетичні рішення можуть заважати зрозумілості сюжету. Автори настільки захопилися своїми розкішними декораціями у вигляді розірваних вітрил, що, не встигнувши провести прем'єру, зменшена версія вже знайшла місце в музеї театру. На сцені ці вітрила дійсно вражають, створюючи враження величі та небезпеки для акторів. Але заради цих видовищ Петросян, не можу знайти більш точне слово, фактично стиснув вступний акт шекспірівського оригіналу.
Шекспір відкриває свою розповідь про "безумство мавра" в лабіринті венеціанських вулиць. Тут, серед стародавніх каменів, прапороносець Яго (Олександр Форманчук) починає свою боротьбу за звання лейтенанта. Саме в цих італійських завулках розкриваються мотиви героїв п'єси. Але де ж у тісних провулках знайти простір для величних порваних вітрил?
Отже, дії на сцені починаються не з Кіпру, як у Барда, а на кораблі, що прямує до цієї провінції. Такий поворот ставить глядача в доволі незручну ситуацію: він змушений порівнювати оригінальний текст Шекспіра з його сучасною інтерпретацією. Якщо глядач сподівається, що актори самі розкриють перед ним сюжет, а натомість отримує можливість звертатися до спогадів зі шкільної програми, не дивно, що в нього може виникнути бажання залишити зал після антракту. Підкреслю, що в даному випадку естетика мови набагато важливіша за саму історію.
Через що петросянівський переказ зазнав ще одного викривлення. Коли дивишся виставу, здається, що любов - головний двигун історії. Чесний, хоч і буйний вояка Отелло (Олександр Яцентюк) заслуговує повагу венеціанців та кохання благородної за походженням Дездемони (Ольга Голдис). Лейтенант Кассіо (Юрій Дяк) щиро хоче доброї долі закоханим. І лише прапороносець Яго заздрить взаємній пристрасті командира, а тому - за будь-яку ціну - готовий зруйнувати чуже щастя.
Шекспір у цій історії проявив більшу жорстокість. В його п'єсі любов впливає лише на двох персонажів: чорного чужинця Отелло, чия дика непередбачуваність є основним елементом сюжету, та молоду, наївну Дездемону, яка навіть у найскладніші моменти не може повірити, що її обранець здатен їй зашкодити. Ще можна згадати про безуспішного і жадібного Родріго (Євген Лунченко), але й він не доживе до кульмінаційних моментів.
Інші герої п'єси проявляють більшу практичність. Яго вже з перших слів оголошує, що все, що ми почуємо, стане оповіддю про його шлях до звання лейтенанта. Цікаво, що саме Кассіо став прихованим свідком одруження Отелло та Дездемони, підтримуючи їхній союз. Коли ж Кассіо втрачає свою посаду, він звертається до Дездемони з проханням заступитися за нього перед Отелло, просячи її використати свій вплив.
Основною ниткою сюжету "Отелло" є те, як другорядні персонажі сплітають складні мережі інтриг, у той час як головні герої, захоплені своїми почуттями та "ревнощами зеленого кольору", не помічають небезпеки. Проте в адаптації Петросяна усі навколо заздрять цій любові та прагнуть її знищити. У Шекспіра ж світ переповнений інтриганами, які маскуються під добродіїв.
Яго є центральною фігурою у шекспірівській оповіді. Цей незадоволений прапороносець прагне підвищення до лейтенанта і, виявивши слабкість свого начальника, готовий вжити будь-яких заходів, керуючись макіавеллівським принципом: "Мета виправдовує засоби!" Символічно, що в постановці рука Яго також буде на хустинці, якою Отелло вбиває Дездемону. Любов у цьому світі приречена на невдачу. Навіть у найчистіших почуттях завжди знайдеться хтось на кшталт Яго, хто руйнуватиме їх. Ця загальна трагедія зрозуміла кожному, адже кожен із нас хоч раз переносив свої розчарування в любові на інших. Останні аплодисменти в залі будуть сповнені щирості.
Шекспір перетворив історію на щось більш цинічне, але водночас і повчальне. Не слід занадто довіряти чуткам — завжди перевіряй факти. Не піддавайся емоціям, як дикий мавп, що біжить за бажанням. Цю мудрість здобувають усі ключові герої. У цьому контексті Петросян навіть проявив певну благородність: замість традиційної шекспірівської різанини в кінці — він обрав суд.
Якщо залишити лише смаківщину, то мені - поціновувачу Шекспіра та нового "високого" театру - петросянівська інтерпретація "Отелло" сподобалась. Але я б не радив цю виставу всім та кожному. Мало того, щоб отримати найбільшу естетичну насолоду, краще пригадати, а як то було в Шекспіра. Бо адміністрація театру не несе відповідальності за зрозумілість історії. В "Отелло" від Національного театру ім. Л. Українки більше про почуття, емоції та кохання, якому б позаздрили навіть боги.
